П'єр Сувестр - Порожня труна

— Здихай, паскудо, всі мої нещастя через тебе!.. Я пропаща, приречена на довічну муку й безмежний відчай. Але я буду нещасна не одна. Я помстилася тобі за Поля Дропа.

Елен навіть не ворухнулась. Її обличчя побіліло, мов смерть. Дельфіна Фаржо, відпустивши ножа, загнаного по руків'я в плече Елен, вистрибнула у вікно. І кинулася в ніч.

Через три дні в клініці відбулися жахливі події, настільки жахливі, що кожен їх свідок довіку запам'ятав те гнітюче видовисько, той невимовний розпач і страх.

Від удару ножем Елен втратила так багато крові, що хірурги боялися щось робити. Бо чи можна було сподіватися, що життєво важливі органи не зачеплені і молоді сили здолають те, що впало на неї так підступно?

— Ми порятуємо її! — казав наляканому Жювові і невтішному Фандору клініцист, яким замінили Поля Дропа і який опікувався тепер хворими в цьому скорботному домі.

Гай-гай! Наступного дня і лікарі, і медсестри вже не мали вчорашньої певності.

— Рана серйозна, вкрай серйозна, — приказував хірург на перев'язці.

Навіть стара Фелісіте, яка ніколи не впадала в розпач і вміла заспокоїти й утішити родичів хворих, утратила надію, бачачи, що температура вищає і вищає, а рана гноїться.

Хвора дедалі важче дихала, а це свідчило, що наближається агонія.

Пригнічені Жюв і Фандор вже й не виходили з клініки. Двоє друзів тільки мовчки перезиралися час від часу знетямленими поглядами, принишклі біля узголів'я хворої, яка то марила, то жалібно стогнала.

— Вона пропала! — ридав Фандор уранці третього дня.

Елен і справді видавалася пропащою! Останню ніч вона тяжко марила і тільки вдосвіта, знесилена й виснажена, лежала в такій прострації, така непорушна й застигла, що Фандора охоплював смертельний жах. Він, схилившись над ліжком, тамував подих і вслухався в її майже нечутний віддих. І тільки коли чув його, мав певність, що кохана ще жива.

Жюв, переживаючи не менш, ніж Фандор, якого він любив наче рідного сина, схрестивши руки на грудях, стояв біля ліжка і в його підпухлих очах був безмежний біль. Ох же й важка ця безнастанна дванадцятирічна боротьба із всемогутнім Фантомасом! Страшна тінь злочинця знов покрила жалобним мороком палату, де вмирала Елен. Бо через те, що він напав на Максона, а Жюв заклав у сейф вибухівку і сейф вибухнув, Елен уперше потрапила до клініки, де Дроп, знетямлений коханням, наклав на себе руки, рятуючи Дельфіну Фаржо. А та помстилася за його смерть, вдаривши ножем безневинну Елен.

— Фантомасе! Фантомасе! — іноді стогнав Жюв. — Яка це жахлива покара за твої злочини! Помирає дитина, що ти її, ніколи нікого не любивши, любив наче власну доньку!

Серед медсестер і санітарок, що мовчки забігали до палати, вбиті горем Жюв і Фандор здавалися двома живими й непорушними статуями розпачу.

— Бідолашний Фандоре!

— Бідолашний Жюве!

Вони жаліли один одного, бо знали, який безмір горя в кожного на серці.

Годині о десятій ранку Елен розплющила очі. Дівчина, яка після страшних марень досі не впізнавала навіть лікарів, що метушилися біля неї, здивовано глянула на Жюва, потім на Фандора. Вона була така квола, така знесилена й виснажена, така близька до смерті, що видавалася втихомиреною і спочилою; неспроможна ворухнутися, вона, здавалося, мирно спить. Її вуста ледь помітно сіпнулися. Невже щось проказала? Жюв радше вгадав, аніж зрозумів: вона покликала Фандора.

Це й справді було так; на мить опритомнівши, Елен вимовила тільки одне ім'я — Фандорове! Журналіст схилився над нареченою. Аби збадьорити кохану, спробував усміхнутися. Та над Елен уже витала смерть. І як то буває перед смертю, віщим чуттям знала, що невдовзі помре, піде в могилу й небуття.

— Елен, Елен, — ніжно нашіптував Фандор. — Дівчинко моя, люба, ти кликала мене?

Елен пильно подивилася в його обличчя і зробила неймовірне зусилля, щоб спромогтися на кілька слів. Фандора невимовно втішили ті її слова, що засвідчували найвідданіше кохання.

— Фандоре, — чи то прошепотіла, чи то зітхнула Елен. — Ви мене любите? j Фандор обхопив долонями вологі й схудлі руки вмирущої і підніс до своїх вуст. У тому чистому, благоговійному цілунку було стільки любові, що Елен — всього-на-всього його наречена — вдячно й щасливо всміхнулась.

А Жюв у ногах ліжка ридав. Фандор схилився над дорогим обличчям, не випускаючи тендітних рук, і глухим, мов із глибин душі, із самого серця, голосом примовляв:

— Я кохаю тебе, Елен, на світі ще так ніхто не кохав… Кохаю так, що на всій землі для мене існує тільки моє кохання. Кохаю так, як кохають тільки раз у житті. Кохаю і кохатиму довіку.

— Ти кажеш «довіку», — прошелестіла, ледь усміхнувшись, безталанна Елен. — Це скінчиться дуже скоро.

Фандор палко заперечив на ці слова безнадії:

— Ні! Таки довіку, це не скінчиться ніколи. Елен, Елен!.. Присягаю тобі, що схилятимусь перед тобою до останнього подиху. З усіх дівчат світу я обрав тільки тебе і, хоч би що мене чекало, ніколи не забуду, що був твоїм нареченим, що вважав тебе не тільки нареченою, а й дружиною, єдиною незрадливою подругою, вірним своїм товаришем.

Фандор вимовив ці слова, а на білім, мов віск, обличчі Елен заясніла незвичайна усмішка.

— Дружиною, — прошепотіла вона. А тоді зважилася: — Перед смертю, Фандоре, я б хотіла стати твоєю дружиною. Чи не можна побратися зараз?

Фандор аж відсахнувся, вражений:

— Побратися?.. Перед смертю?.. Зараз?..

І раптом йому сяйнуло. Адже існує шлюб in extremis. Адже не раз укладалися славетні шлюби в хвилини грізної і невідворотної смерті. Що ж, нехай буде так! Якщо вже в нього така жорстока доля, то він згоден на цей шлюб.

Зрештою, чого варта люта, невблаганна смерть? Він здолає її