Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

Фріснер вислухав Ірину Дмитрівну спокійно. Йому навіть сподобалося Магдине порівняння десантників з вовцюганами.

— На їхньому місці я не образився б, — сказав він. — У Генріха Гейне є такі рядки: «Друзі вовки, в мені ви ще ніколи не могли усумнитись, і не вірте продажним писакам, що я став із собаками підлими водитись…» Усе залежить, певно, від того, який зміст вкладається в порівняння.

Ірина Дмитрівна здивовано підвела брови.

— Я чула, що Гейне заборонений у Німеччині. Кажуть, його книги спалювали на площах.

— Мені пощастило, я встиг прочитати його в юності, — якось загадково всміхнувся Фріснер.

І в цю мить Ірина Дмитрівна побачила його очі. Звісно, вона й до того бачила їх, хоча старалася уникати його погляду. Та тільки тепер побачила, які вони. Її ніби вдарило струмом: обпалило, збентежило. Це тривало щонайбільше секунду-дві, але Ірина Дмитрівна з жахом зрозуміла, що сталося непоправне: Фріснер перестав бути для неї ніким…

Розмова швидко вичерпалась. Фріснер, здавалося, не надав значення розповіді Ірини Дмитрівни — цитування Гейне майже переконало її в тому. І тільки через кілька днів Ірина Дмитрівна зрозуміла, що помилилася. Вона погано знала Фріснера. А значно пізніше, коли він пішов з її життя, не раз думала, що так і не взнала, не зрозуміла до кінця цього незвичайного чоловіка, який вражав її умінням завжди лишатися самим собою і водночас не бути тим, за кого його мали…

Якось уранці він попросив Ірину Дмитрівну зробити йому одну незвичайну послугу: в районі Старого ринку зустрітися з людиною, прикмети якої описав, і купити в неї монети царського карбування. Фріснер дав їй гроші і ще раз нагадав про ціну, місце і час зустрічі з валютником. Це прохання спантеличило і обрадувало Ірину Дмитрівну. Роль посередниці в сумнівній операції з золотом була огидна, але випадала нагода вирватися нарешті з особняка і розшукати на Московській вулиці знайомого Лоти. Нічого було й думати про те, щоб не виконати доручення штурмбанфюрера, — він дав їй у провожаті Магду. Чому він приставив до неї Магду, Ірина Дмитрівна зрозуміла потім, а спочатку тільки й думала, як би швидше скараскатися куховарки.

Та позбутися Магди було не так просто. На вулиці вона буквально вчепилася в Ірину Дмитрівну.

— Покладіться в цій справі на мене, бо вас обдурять, — сказала вона. — У Сосновському такі бариги, що кого завгодно обдеруть. Де у вас гроші? Сховайте подалі або краще дайте мені… Ну, діло ваше… Щось надто вже дешево хочете купити ті кружальця. Коли б не підвезли вам візка.

Сосновський ринок являв собою мальовниче видовище: сила-силенна прилавків, бричок, тачок, люди не вміщалися на брукованому майдані; базар розтікався по численних кривих вуличках, що розходилися на всі боки від площі. Тут продавали все: мануфактуру, взуття, фураж, дитячі коляски, коней, саморобні запальнички, примуси, найрізноманітніші соління і копчення, поношений одяг і нове, поза всяким сумнівом крадене обмундирування… Звертала на себе увагу оптовість більшості операцій — серед продавців переважали очевидні перекупники. У тісному кривому провулку, стиснутому старими товстостінними будинками з темними лункими під’їздами, здійснювали солідніші операції — при явному потуранні базарної адміністрації і допоміжної поліції тут торгували валютою: окупаційні марки міняли на італійські ліри, ліри на румунські леї, леї на форінти і карбованці. Якісь респектабельні на вигляд чоловіки у котелках пропонували золоті персні.

Магда, судячи з усього, була тут своєю людиною — з нею раз по раз вітались — одні поштиво, інші насторожено, треті грайливо. Поминувши провулок, Ірина Дмитрівна і Магда вийшли на брудну, засмічену вулицю, по один бік якої тяглися безликі складські стіни, а другий строкатів вивісками шинків, закусочних, капелюшних та майстерень залізних виробів. Недалеко од перукарні вони зайшли в похмурий, схожий на тунель під’їзд. Літній великолобий чолов’яга в чорному лискучому котелку чекав на Ірину Дмитрівну в глибині під’їзду. Магду він окинув недовірливим поглядом, однак дістав із кишені табакерку з золотими монетами. Коли Магда побачила золото, в неї загорілись очі. Вона навіть узяла одну монету і попробувала на зуб.

— Справжня, — авторитетно мовила Ірині Дмитрівні. — Ви скільки в нього берете?

Не встигла Ірина Дмитрівна відповісти, як наче з-під землі за їхніми спинами виросли троє в гестапівських мундирах.

— Так, так, — сказав один із них по-російському. — Золотом промишляємо? Взяти їх!

Ірина Дмитрівна не встигла опам’ятатись, як її разом з Магдою і валютником кинули в кузов критого грузовика. Обшукали в машині: у Магди забрали пістолет, у валютника — табакерку з золотими монетами.

Нерви в Ірини Дмитрівни не витримали, і вона зробила спробу знищити Лотиного папірця з прізвищами й адресами, їй пощастило непомітно дістати з кофтини і затиснути в кулаці складений квадратиком папірець. Але що робити далі?

Високий гестапівець уже підходив до неї. В цей час машина рушила, Ірина Дмитрівна мало не впала. Її підтримав валютник. А коли гестапівець скомандував «Руки за голову!»— Лотиного папірця у неї вже не було. Його забрав валютник. Як він ухитрився це зробити, Ірина Дмитрівна навіть не встигла збагнути, — це був якийсь блискавичний рух. Одне вона зрозуміла: валютник стежив за нею пильніше, ніж гестапівці.

Першою опам’яталась Магда.

— Ми співробітники пггурмбанфюрера Фріснера! — закричала вона. — Ідіоти, відпустіть нас! Потім пожалкуєте.

Гестапівець уперіщив її по пиці.

— Мовчати, паскудо!

Ірина Дмитрівна була у відчаї: здавалося, трапилось найгірше. Чому валютник стежив за нею, чому вирвав із рук папірця? Та ще більше її здивувало, коли він пошепки сказав їй:

— Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд.

Їх привезли у якийсь двір, захаращений купами іржавого металу, розбитими верстатами, обрізками труб. Двір оточували корпуси недіючих цехів з вибитими шибками. В напівзруйнованому машинному залі Магда почала виявляти ознаки занепокоєння.

— Куди ви нас привезли? — питала вона то в одного, то в іншого гестапівця.

— Не розмовляй! Іди, — штовхнув її гестапівець.

На металевих сходах, що круто збігали вниз, Магда вчепилася в поручні.

— Не піду! Що вам треба?