Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

забули про мене, і їм буде цікаво, як я живу і що зі мною відбувається.

Та я хотіла б, щоб тобі не давали такого завдання. Нехай краще Білка переказує мої листи всьому класові. А ми з тобою краще будемо листуватися без будь-яких завдань, і ти нічого нікому не переказуй.

А може, колись нам із тобою й не доведеться листуватися, може, знову житимемо в одному місті, і навіть на одній вулиці. І навіть в одному будинку, як колись. Адже може таке бути? Як ти гадаєш?..

Оля

Заполяр'я-Урал-Москва

ДЗВОНІТЬ І ПРИЇЖДЖАЙТЕ!.
Повість


1. НЕ МОЯ СПРАВА

Я вчуся у тій же школі, де колись вчилися мама й тато. Тата чомусь не пам'ятають. А маму запам'ятав багато хто. «У неї були чудові зовнішні дані!» — сказала якось вчителька літератури, яка заодно керує у нас драматичним гуртком. І прискіпливо оглянула мене. Це б іще нічого: за «зовнішні дані» поки що оцінок не ставлять. Але з'ясувалося, що й внутрішні дані у мами також були значно кращі, ніж у мене. Наприклад, усі пам'ятали, що мама ніколи не ганяла ключкою бляшанки й не любила грати у «розбивалочку».

Ніяких інших подробиць про мамине минуле я не знав. Та якось бабуся, прийшовши допомогти мамі по господарству, сказала:

— А Сергій став лауреатом Всеросійського конкурсу!

— Який Сергій? — запитав я.

— Сергій Потапов. Його знають усі культурні люди!

— Вперше чую. А хто це?

І раптом помітив, що тато глянув на мене з любов'ю. А точніше сказати, вдячно. Я нічого не зрозумів…

І тільки згодом на кухні бабуся пояснила мені, що Сергій Потапов учився колись у школі для музично обдарованих дітей і мама любила його, коли була у п'ятому класі.

Музична школа якраз навпроти нашої, через дорогу. Якщо з нашої школи виходить учень, то важко одразу визначити, обдарований він чи не обдарований. А якщо з дверей школи, котра через дорогу, то одразу ясно: йде обдарований!

Ми виходимо зі своєї школи з портфелями, а музично обдаровані — з футлярами. Спочатку Сергій Потапов привернув мамину увагу тим, що його футляр був більший, ніж в інших, бо він грав на віолончелі. А потім, уже в п'ятому класі, вона його полюбила. Мама, мабуть, теж була обдарованою, тому що ось я хоч і вчуся у п'ятому класі, та ще жодного разу нікого не полюбив.

— Так, Сергій далеко сягнув! — сказала за вечерею бабуся.

І тато закурив у кімнаті, хоча звичайно виходив для цього в коридор чи на кухню.

— Ну що ти?! Це таке далеке минуле… Це нерозумне дитинство! — сказала мама. І розсміялася. Їй було весело. А тато за весь вечір ні разу не посміхнувся.

— Далеко сягнув! Далеко!.. — повторила бабуся, прибираючи посуд.

Бабуся любила нас виховувати. Але робила це якось своєрідно.

«А син нашої сусідки навчився варити суп». — говорила вона, і я мав зрозуміти, що мені теж не завадило б цього навчитися.

«А Микола, котрий разом з тобою закінчив медичний інститут, став завідуючим відділенням», — повідомляла вона татові. І тато повинен був зробити висновок, що йому теж не завадило б, стати завідуючим. «Так, Сергій далеко сягнув!» — ця фраза мала підказати татові, що й йому час уже кудись сягнути.

Два роки тому мені видалили гланди. «Нікчемна операція!» — говорили всі. Але я чомусь цього не відчув… Хірург, який їх видаляв, здався мені дивовижною людиною. Він завдавав мені жахливого болю, і я повинен би його ненавидіти, а я ставився до нього просто-таки, як кажуть, із захопленням. Зі страхом і захопленням! І важко мені було уявити собі, що він скине свій білий халат, свої гумові рукавиці й стане такий же, як усі. А може, навіть піде у буфет….

Тато робить операції майже щодня. І, певно ж, щодня хтось дивиться на нього так само, як я дивився на того хірурга.

— Тобі коли-небудь робили операцію? — запитав я бабусю.

Виявилося, їй за шістдесят років не зробили жодної операції! Хіба вона могла як слід оцінити тата?

— Досягають же люди таких успіхів, як Сергій Потапов! — бурчала бабуся, вже натягаючи пальто.

— Ось коли у тебе знову буде приступ мігрені, — сказав я, — викликай не лікаря, а цього свого… віолончеліста! Нехай він тобі допоможе!

Перед сном я чистив зуби у ванній кімнаті й раптом почув, як мама сказала татові:

— Це смішно… — Їй і досі, на відміну від тата, хотілось сміятися. — Ну несерйозно, слово честі. Це ж було у п'ятому класі!

— Почалося у п'ятому… — тихо сказав тато. І я відчув, що рука його знову полізла до кишені за цигарками.

Я, як то кажуть, здригнувся.

Отже, тільки почалося у п'ятому класі? Цікаво, а в якому закінчилося? Добре, якщо у шостому. А якщо в сьомому чи навіть у дев'ятому?

«Адже тато вчився з мамою в одному класі, — розмірковував я. — А школа для обдарованих, як і зараз, була через дорогу. І тато, отже, був свідком їхнього кохання. Як же він, бідолашний, переживав! А якщо він і зараз страждає?»

Треба було щось робити. Але що? Хіба я міг з кимось порадитися?

Наприклад, якби я