Василь Биков - Круглянський міст

Він спробував пити лежачи, але в такий спосіб було незручно, він намочив собі всі груди в куфайці і не напився. А головне — вода виявилася зовсім не такою, як чекав, — теплою, мутною і бридкою. Вона не вгамувала спраги, не дала жодного полегшення, а шлях до неї вкрай знесилив бомжа. Полежавши чимало часу на березі, він зрозумів, що треба вертатися в затінок. На такій спеці довго не витримаєш.

Шлях по березі вгору був і зовсім жахливий — бомж проповз кроків десять і знесилено впав на траву, дихати зовсім стало ніяк. Тіло все горіло, і він не розумів чому. Від сонця чи, може, у нього всередині був такий жар? Усе ж він якось доповз до обриву, треба було вдертися на нього, під сосни, в холодок. Але як?

Трохи полежавши, він підвівся, став навкарачки, затим на ноги, прихилився грудьми до схилу обриву і не втримався. Ноги підломилися, голова закружилася, бір кудись поїхав, і він сповз додолу. Так, либонь, не треба було йому повзти до річки, витрачати останні сили. Полегшення він не дістав, а становище своє погіршив. Як і в житті. Хочеш дещо зробити, щоб краще, а стається навпаки — ще гірше. Заповзти у свою нору? Але там з учорашнього дня все обвалилося, притулку там не було. Та невже ж він не подолає цей півтораметровий обрив, — аж озлився на свою знемогу бомж. Невже він так ослаб?

Нова спроба, однак, так само не мала успіху, — бомж облягав обрив грудьми, шкрябав черевиками по підсохлому, з корінням піску, а видряпатися на обрив не міг. І знов знесилено осідав долу. Але він так прагнув у ліс, під тіняву соснових шат, де, гадалося, був його порятунок.

Після чергової і марної спроби він, здається, знепритомнів.

А як очуняв, не відразу зрозумів, де він. Поряд була якась земляна стіна, під нею з’явилась неширока тінь — сонце заходило за бір. І бомж відчув прохолоду. І тоді він пригадав солдата. Чи вернеться солдат? Зрештою, навряд чи вернеться сюди — на погибель у цю прокляту зону? Хай іде кудись у білий світ, може, знайде інше місце. Даремно він його тут тримав, принаджував і втішав — треба було відразу прогнати. Облаяти останніми словами й прогнати — куди лізеш, дурню! Та от же пожалів і загубив. Хоча невже пожалів? Усе ж він був тут потрібний, тому бомж і скористався ним. А тепер солдат навряд чи довго протягне, жалісливо міркував бомж зі спізнілим, однак, жалкуванням. Тепер йому стало зрозуміло, чому партійний інструктор з ним не поїхав, тільки хвалився зоною. Нікого вона не гартує — вона всіх губить. Але чого ображатись на інструктора, може, той лише виконував партійне доручення щодо бомжів. Бо має ж партія і серед бомжів вести якусь масово-роз’яснювальну роботу. Хоч би під гаслом: радянським людям атом не страшний, як колись писала газета «Правда». Розумні в те, зрозуміло, не вірили, але скільки їх було, розумних? Коли під час його служби у війську до когось з офіцерів підкочувався особист з дуже секретним дорученням, мабуть, ніхто тому не відмовляв. На те не ставало ні розуму, ні відваги, всі справно виконували все, що вимагалося. Кожному тоді обіцяли: як ви — нам, так і ми — вам. Те подобалося. Але коли його витурили з війська, і він побіг до особистів за допомогою, отримав од них дулю: пробач, нічого не можемо, не в нашій компетентності.

А коли він показав їм дулю, вже ставши бомжем, тоді майже образилися — ну, такого від тебе не чекали, ветеране, наша опора і надія. Але вже тоді він плював на все і на всіх на світі, він став жити лише власним клопотом і ні на кого не зважав. Яку мав з того користь — інша справа. Його наставник батько все життя прожив для людей і дотягнув до дев’яноста років. Але що це було за життя? Особливо останні роки. Знеможений, усіма покинутий у глухому неперспективному селі, він тихо сконав, і тільки за тиждень його випадково знайшла сусідка. Поховати не було кому, сина ніде не могли знайти, бо ніхто не мав його адреси, він років вісім не писав батькові — не було чого. Мабуть, такої самої думки були й інші два сини, які жили невідомо де і про батькову смерть, може, ще і не дізналися.

Недобрий він був до батька, не кращий і до сина — того ло- батенького Дениска, якого колись покинув у ракетному гарнізоні. Але якщо до батька особливих сантиментів не мав, то за сина дуже боліла душа — який він, де він, чи живий хоч? Усе збирався написати, з’їздити, але куди і за віщо? Та й колишня дружина, мати Дениска, хіба могла йому відповісти — вона лише домагалася від ньго аліментів. А Дениска, може, нема вже і в живих? У свій солдатський вік, може, пропав десь у Афгані, в Чечні, у якійсь із численних гарячих точок, куди настирно лізли наші інтернаціоналісти, посилаючи чужих синів під мусульманські кулі. Щоправда, він і побоювався дізнатись гірке про сина, то й жив, нічого взагалі про нього не знаючи. Йому аж занадто вистачило того терпкого болю, який він пережив того пам’ятного дня свого прощання з сином.

Виїхати був змушений, збирався робити це тихо, непомітно, коли не було вдома дружини. Розлучені, вони довго жили в одній квартирі, в одному покої, і між ними п’ятирічний Дениско. Того дня зранку дружина відправилася у свою їдальню, він, не зовсім тверезий після вчорашнього, торопко покидав у сумку своє нечисленне майно і надягнув офіцерську шинель зі споротими погонами. Дениско відразу помітив батькові збори і кинув металічний автомобільчик, з яким грав на підлозі: «Ти куди, татко?» — «Я хутко», — збрехав батько, щоб не тривожити сина. «Ти в крамницю за шоколадкою? — допитувався син. — І я з тобою». «Я не в крамницю, я в інше місце». «Візьми мене в інше місце», — ніби щось передчуваючи, просився син, уже надягаючи свою курточку. Що було з ним робити? Сваритись у нього вже не було сили, але куди він міг його взяти? «Не йди зі мною, залишайся вдома», — суворо наказав він, і Дениско заплакав. Дитяча душа, мабуть, уже відчувала