Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

вже зовсім темно, я одяглася в усе чорне — щоби ще менше впадати в очі — і зійшла на подвір’я. Вони там сиділи навколо бочки, в якій горіло якесь сміття. Більшість із них розмовляла півголосом, інші пили пиво, а пусті банки шпурляли кудись у темряву за себе. Кілька з них вдаряли долонями в нап’яту шкіру барабанів. Коли стомлювалися, їх одразу заступали інші, тому ритм весь час змінювався, барабани шукали один одного в темряві. Що більше час просякав темнотою, то більше рук долучалося до барабанення і виразнішим ставав ритм. І ще були маленькі барабанчики, які легко поміщалися на колінах або навіть у долоні, ці особливо часто переламували ритм, домагаючись уваги, як надто вразливі діти, як горобці. Тієї ночі я ще не насмілилася заграти. Сиділа на кінчику довгої лавки, мабуть, ледь помітна у пітьмі; мабуть, у темряві виділялося тільки моє обличчя, світліша пляма, яка з’являлася й зникала залежно від пломенів вогню. У якусь мить відпочинку, коли на варті був лиш один єдиний ритм, я розповіла їм про Жижку — що в моїх рідних околицях був дуже давно один шаленець, який оголосив війну усьому світові. Йому навіть вдалося зібрати достатньо велику армію, але врешті вороги допали його і вбили. Але перед смертю він наказав, що коли помре, нехай зроблять з його шкіри барабан і його звуком підхльоскують до бою тих, хто лишився. Пум… пум… пум — прозвучали неголосно поодинчі удари. Вони уважно дивилися на мене. Моя маленька розповідь стала чимось матеріальним, мені здавалося, що вона лежить перед ними, наче подарунок. Над ранок хтось приніс барабанчик. Якась дівчина в міні і в сітчастих колготах повісила його мені на шию і показала, як у нього треба ритмічно вдаряти. Відтоді я приходила туди майже щовечора, а вони називали мене Жижка.

Ту дівчину звали Карла. Вдень вона завжди з’являлася з дитиною або біля грудей, або носила її на спині в кольоровій хустці. Любила на всі способи показувати довгі стрункі ноги — а отже міні, високі шкіряні шнуровані черевики, обтислі шкіряні куртки. Але потім я бачила її й іншою — чіпляла до свого коротко стриженого волосся цілі оберемки барвистих кісок, загорталася в якусь помаранчеву сукню і йшла вулицею в бік Собачого Майданчика і ще далі, аби нарешті присісти біля виставленого на вулицю столика якоїсь кав’ярні, де ліниво розмовляла зі схожими на неї людьми, не перериваючи навіть тоді, коли годувала дитину груддю.

Я теж підсідала до неї. Замовляла каву з молоком або біле вино. Ми ліниво дивилися, як делікатні автомобілі перелякано тікають від пішоходів, що стрімголов летять кудись.

Кароліна, барабанниця від народження, твердила, що треба бути дуже обережним із грою на барабанах. Що у початківців часто з'являється щось схоже на сон наяву, до нього приводить захопленість ритмом. Якась частина свідомости дозволяє ритмові приспати себе, і тоді ти не зовсім притомний, казала. Показала мені також спосіб, як опритомніти, як усвідомити, чи то сон, чи ява. Подивитися на свої долоні. Це повертає тебе до тями, тоді ти знатимеш, що ти є, казала.

Тому як тільки я над ранок втрачала орієнтацію, б'ючи в барабанчики, або вдень, коли чула барабанний бій під вікнами, коли я провалювалася в барабанний бій або коли він проникав в інші види моєї діяльности чи допадав мене раптом, коли я їла, я відкладала ніж і виделку, витирала рота серветкою і дивилася на свої долоні.

Ще Карла твердила, що ніколи не можна бути певним, чи це сон, чи ява. Казала, що звичаєвою, загальноприйнятою цезурою є спання і пробудження. Це дуже проста теорія — усе, що зі мною трапляється, коли я сплю, це сон; а все, що відбувається під час денної діяльности — це явлення. Явити — це вона перша вжила таке дивне дієслово. Воно мені не подобалось. Явлення — це щось, що не відбувається насправді. Коли я кажу: «мені явиться», звучить це так, ніби я не до кінця впевнена, чи щось є насправді, чи мені тільки здається, що є. Має бути якесь інше слово, протилежне до снити.

Тієї осени в усьому відчувалася зміна, яка наближалася звідусіль. Це було видно неозброєним оком. Черевики з гострими носами витісняли ті, що з квадратними, фіолетове воювало з хакі, а чорне помалу заповнювало вітрини крамниць, спихаючи істеричне червоне на периферійні вулиці.

Я сходила до них вже майже щовечора. Коли закінчувала свої нудні обов’язки, оте сидіння в паперах, перекладання їх з однієї купки на іншу, впорядковування записів, формулювання речень і цілих абзаців стосовно якихось неважливих справ, я брала з холодильника банку пива чи коробку з тістечками і йшла.

Майже завжди це були не ті самі люди. Хтось додавався, когось бракувало. Пломені вогнища, що горіло в металевій бочці, змінювали риси обличчя. Мінялися і барабанчики. Найбільше я любила, коли з’являвся старий, полинялий роммельпот — саме так він називався. Це був барабан високий, поштивий, з дірою в мембрані, через яку протягали мотуз — барабан розмовляв, сповідався цілими годинами, голосив і співав. Це він був королем, а не великий турецький барабан, який приносили двоє хлопців і гатили потім з одного і з другого боку м’якими довбешками. До роммельпота була черга, кожен хотів забутися в ритмічному потиранні, чуттєвому і шерхкому; над ранок терпли вже руки і піт заливав очі, тіло слабшало, але немовби ніколи не могло насититись. Ніколи не було цього досить.

Одна гарна чорношкіра дівчина приносила індійський дамарн з двома кульками, прив’язаними на ремінцях з обох боків; коли крутити рукою з барабанчиком, кульки вдаряли в пругку мембрану і творили ритм неспокійний, нервовий, ритм, який був неначе передвісником якогось грому, який щойно прийде, який вже стоїть за горизонтом, уже наростає, щоби за мить обрушитися громом і блискавками на наші тіла, як град. Дівчина пускала той дамарн по колу, і кожен хотів взяти участь у цьому звістуванні катаклізму очищення. Також маленький тібетський барабанчик, схожий на калатало, застерігав і дратував. Монотонне клацання було як жалобний псалом, як скарга. Завжди з’являвся хтось не зовсім