Інна Роміч - Любов у спадок

і він продовжить його справу. Якщо в нього в руках буде такий козир, як спадкоємиця Нортумберленда, знамениті англійські законники короля Едуарда підібгають свої куці хвости. Він стане законним графом Нортумберленда, чого б йому це не коштувало! Яка іронія долі — відняти цей титул і найбагатші землі в ненависного Родеріка Персі… Оце справжня помста. Він жалкував тільки про єдине — що його ворог був уже мертвий.

— Прошу пробачити мене, — промовив він зовсім іншим голосом. — Я трохи… забувся.

Сер Вільям відважив вишуканий уклін господині замку, й Дункан Макфергюс був укотре вражений тим, як швидко цей чоловік змінює подобу. Щойно перед ними стояло кровожерливе чудовисько, яке миттю перетворилося на шляхетного й галантного лицаря.

— Забудемо про нашу сварку, сере Дункане, — мовив далі Дуглас, простягаючи йому руку. — Юний Роберт і ви цілком маєте рацію. Я не мав права звинувачувати вашу дружину. Горе скаламутило мені розум. Але поки ми сваримося, час іде. Наша угода, сподіваюся, дійсна й надалі?

Він запитливо підняв брову, очікувально глянув на шотландського лерда.

— Зі мною лише троє моїх людей, бо я не очікував, що ваш крам утече крізь вікно, — криво посміхнувся він кутиком рота. — Допоможіть мені знайти його, і я чесно розрахуюся… Інакше змушений буду вважати вас ошуканцем, сере Дункане. А з ошуканцями я розправляюся жорстоко.

Тепер у голосі графа чувся метал. Він перевів свій холодний погляд на баронового сина, й Маргарет придушено охнула.

— Ні! — злякано видихнула вона, благально дивлячись на нього.

Очі в нещасної жінки розширилися від страху. Вона ще міцніше вчепилася в свого сина.

— Маргарет! — гримнув на неї чоловік. — Іди. Зараз вирішують чоловіки.

Цього разу леді Макфегрюс не посміла ослухатися. Вона опустила голову й мовчки вийшла з кімнати. Дуглас провів її байдужим поглядом і знову втупився в співрозмовника.

Сер Дункан Макфергюс знехотя кивнув. Він усе зрозумів…

— Я зроблю все, що зможу.

Чорний лицар задоволено нахилив голову.

— Чудово. Тоді висилайте людей — ми виїжджаємо негайно. Вона не могла далеко відійти! — він замислився на мить. — Сама, в чужій країні… Цікаво, на що розраховує ця божевільна англійка? Я оголошу по всьому королівству, що Еріка Тейндел — моя наречена-втікачка, і тоді побачимо, хто насмілиться допомогти їй!

Він скоса глянув на барона Макфергюса, і в його обсидіанових очах спалахнула іскра жорстокої іронії.

— Я зроблю простіше… Призначу винагороду за неї. Тому, хто приведе мені дочку графа Персі живою та неушкодженою, подарую сто фунтів золотом. Тож раджу вам, мій любий бароне, поквапитися — а раптом хтось випередить вас?

Із цими словами він вийшов із кімнати. Макфергюс аж почорнів.

— Диявол, — пробурчав він, виходячи вслід за Дугласом. — Сідлайте коней!

* * *

…Нолліс зіскочив з дерева та з насолодою потягнувся. Загін шотландців, які прямували до замку, зник у воротях. Отже, невдовзі вони їхатимуть назад… Поки все йде так, як він і розраховував. Джон подумки похвалив себе за завбачливість. Усе-таки добре мати на плечах розумну голову, а не капустяну.

Бійці, що стояли внизу, виструнчилися, очікуючи наказів свого командира. Він обвів поглядом усіх по черзі, ніби перевіряючи — чи готові? Вони звикли довіряти йому — їхній капітан хитрий і щасливий, а виходить, із ним можна йти у вогонь і у воду. Але зараз обличчя багатьох найманців спохмурніли: завеликий був ризик у тій справі, яку вони починали. Напасти на загін Вільяма Дугласа, та ще й на його рідній землі…

— Не бійтеся, — презирливо кинув Джон. — Шотландці не чекають нападу, й ми легко впораємося з ними.

— Ми не боїмося, Джоне, — ліниво озвався один із найманців. — Просто вже півроку тиняємося шляхами, вишукуючи цю бісову вертихвістку. Ось уже й до Шотландії занесло. Мені не дуже до вподоби тутешній клімат, та й, зізнатися, шотландців забагато…

Хтось коротко реготнув, гідно поцінував жарт. Нолліс і собі вищирився в посмішці, але його очі залишилися холодними.

— Ти хочеш сказати, Свене, що я марно вас привів сюди? Тоді повертайся назад, у Беверлі, заодно перекажеш вітання нашому господареві та повідомиш, що ми майже досягли мети, але тут вирішили повернутися додому. Гадаю, він щедро винагородить тебе. Принаймні, три ярди прядив'яної мотузки тобі таки перепаде.

Широкоплечий сивий Свен знизав плечима й нервово позіхнув.

— Та я що? Я так собі просто сказав. Вирішуєш ти.

Нолліс пильно дивився на нього, поки той не відвів погляду.

— Більше невдоволених нема? — холодно запитав він, оглядаючи свій загін.

Відповіддю було мовчання.

— Тоді на коней! Ми повинні випередити їх біля озера.

Їм потрібно було обійти долину, в якій розташувався замок Бархед, і вийти відразу до берега озера. Довге й вузьке, воно вигиналося серпом уздовж дороги. В одному місці, там, де шлях майже впирався в укритий скелястими стрімчаками схил, воно підступало впритул. Тут була найвужча місцина при виїзді з долини, й саме тут Джон Нолліс вирішив зробити засідку. Заболочений край озера заріс високим очеретом і густим високим чагарником, тож у ньому можна було легко сховати цілий загін. Двох лучників досить, щоб знешкодити людей Дугласа. Сонце битиме вершникам у вічі, навіть второпати нічого не встигнуть.

А там уже, якщо поталанить, йому залишиться тільки забрати дівчисько… Нолліс уявив, як легко входить ніж у її ніжне рожеве тіло,