Інна Роміч - Любов у спадок

й посміхнувся. Ні, він її не мучитиме. Вона була гідним суперником, ця Еріка Тейндел. Йому навіть шкода буде вбивати її. Але нічого не вдієш. Йому дуже хотілося стати сеньйором, і якщо для цього з дороги в сера Джеффрі доводиться прибрати несподівану спадкоємицю, він це зробить.

— Розташовуємося тут, — тихо наказав він, коли дісталися до берега озера.

Рухаючись швидко й нечутно, вояки розійшлися по заростях.

— Диявольське коріння! — вигукнув хтось, ляпаючи себе по щоці. — Ну й комарі в цій Шотландії. Голову відгризають!

— Тихше, — спокійно попередив Нолліс, загортаючись у плащ і влаштовуючись на вогкій землі. — Мовчи, інакше ми залишимося в цьому бісовому краю назавжди. Дугласові люди не новачки. Стріляємо тільки за моїм сигналом, не раніше. Зараз відпочиваємо. Свен і Одноокий на варті. Збудите мене, щойно здійметься курява на дорозі, — незворушно попередив Свена.

Далі перевернувся на бік і майже миттю захропів. Усе-таки не спав дві ночі.

Прокинувся він сам; його немов щось підкинуло — якесь незрозуміле відчуття небезпеки. Сонце високо стояло над горами, наближався полудень, і вже добряче припікало. Втім, із заходу знову підтягалися хмари. Проклята країна, у ній щодня дощ. Джон легко схопився на ноги й почав розминати кисті.

— Що там чутно? — запитав у дозорців.

— Наближається загін, — напруженим голосом відповів Свен.

Джон миттєво підібгався й зробив крок до спостережного пункту.

— Де?

Найманець мовчки вказав на дорогу.

— Їх більше, — злякано вигукнув хтось. — Що робитимемо?

Капітан заскреготів зубами з люті. Шляхом, здіймаючи хмару куряви, просто на них мчав загін шотландців. У променях сонця зблискували кольчуги, вістря списів та леза мечів у ремінних петлях, перекинутих через стегно, вітер шарпав різнобарвні кілти й пледи. Видовище вражало. Попереду мчав лицар у чорних обладунках і глухому шоломі.

Нолліс навіть головою помотав. Сам грізний Дуглас!

— Вельзевулів потрух, — пробурмотів Джон собі під ніс. — Та їх тут півтора десятка!

І думати нема чого нападати на такий великий і добре озброєний загін. Їх лише семеро, шотландців удвічі більше… Та на додачу Дуглас, перший меч Шотландії. Ні, це неможливо. А що, як усе-таки ризикнути? Їхній козир — раптовість… Від напруги в нього здулися жили на лобі. Примруженими очима він вдивлявся в скупчення вершників, намагаючись розрізнити серед них маленьку постать…

— Джоне, що нам робити? — повторив хтось.

— Сидіть тихо, — крізь зуби промовив Джон, не відриваючи погляду від шотландців.

Вони мовчки вдивлялися в юрбу ворогів, що рухалася на них, тримаючи зброю напоготові. У душі Нолліса боролися жадібність і страх. Якщо зараз вони втратять дівчисько, — це кінець. Із Дугласових лабетів її не вирвати ніколи. Що він скаже хазяїнові на своє виправдання? У душі піднялася хвиля злісного протесту. Добре серові Джеффрі віддавати накази! А що б він робив зараз, коли б виявився перед озброєним до зубів загоном?

— Готуйтеся до бою, — тихо віддав він наказ.

— Джоне, це божевілля, — заперечив Свен. — Нам їх не здолати.

Нолліс зробив невловимий рух, опинився поруч із ним і приставив йому до горла оголений кинджал.

— Якщо ти скажеш бодай слово, я переріжу тобі горлянку, — спокійно промовив він.

Свен оскаженіло глянув, але не зважився заперечити. До них, сторожко косуючи на блискуче лезо, підповз молодий Сенді. Лучник відзначався чудовим зором і твердою рукою, саме тому Нолліс узяв його в похід. Він глянув на хлопця й помітив, що зараз у того тремтять руки.

— Джоне, серед шотландців нема дівчиська, — злякано прошепотів лучник. — Я дивився уважно, але всі вершники — дорослі чоловіки.

— А якщо вона сидить у когось за спиною? — резонно заперечив Джон.

— Нема її там! — не витримав другий спостерігач. — У них нема навіть мішка, в який можна було б сховати цю дівку.

Нолліс опустив кинджал, і Свен відразу почав долонею масажувати горло. Тупіт наближався, ось уже вершники проминули вигин шляху, проводир порівнявся з тим місцем, де їх мали наздогнати стріли англійців…

— Скасовую наказ, — Джон важко опустився на землю.

Тепер він і сам бачив, що дівчиська в них немає. Всі зітхнули з полегшенням і завмерли в густому очереті. Прогуркотіли копита, одна коротка мить — і шотландці промчали повз них.

Нолліс тихо вилаявся крізь зуби. Чому Дуглас не забрав із собою Еріку, на яку так довго полював? Передумав? Він гмикнув, похитав головою. Одне з двох: або на клан Макфергюсів хтось напав, і всі чоловіки вирушили на війну, або… Або дівчисько втекло. А звички цієї рудої відьми він уже чудово вивчив. Вона цілком могла залишити свого непроханого жениха ні з чим. У тому, що лицар із Лідденсдейла хоче одружитися з Ерікою Тейндел, Джон майже не сумнівався… У кожному разі, дівчисько вони знову загубили, й де тепер шукати — невідомо.

Джон повільно ввігнав кинджал у піхви й обвів своїх людей важким поглядом.

— Якщо хочете, повертайтеся в Англію, до хазяїна, — сказав він, виважуючи кожне слово. — Я нікого не тримаю, але сам залишаюся тут.

Найманці мовчки тужно втупились у землю. Нарешті один із них, сивий ветеран на прізвисько Одноокий, мовив:

— Я з тобою, Джоне. Ти приносиш удачу. Повір, на своїм віку я всякого надивився і вважаю, що