Інна Роміч - Любов у спадок

Інші заворушилися, загомоніли.

— Ми підемо з тобою, Ноллісе, — вигукнув молодий Сенді.

— А ти, Свене? — запитав він, не зводячи погляду з білявого вояка.

Той похитав головою і відвернувся.

— Що ж, дуже шкода, — спокійно промовив Джон.

Захалявний ніж, кинутий його несхибною рукою, встромився в горлянку солдатові. Той захрипів, із несамовито витріщеними очима почав завалюватися набік. Найманець сіпнувся й затих — смерть настала миттєво, дехто навіть не встиг зрозуміти, що ж сталося. Нолліс цілком байдуже підійшов до свого вбитого товариша, провів долонею по його зблідлому обличчю, закрив йому очі. Так само мовчки висмикнув ножа з горла вбитого, і звідти поштовхами почала виливатися густа червона кров. Одноокий із розумінням гмикнув і схвально глянув на свого командира.

— Добре, що ви всі вирішили залишитися, — мовив Нолліс, ретельно витираючи ножа й закладаючи його назад за халяву.

Він присів на землю, взяв паличку й почав креслити план. Решта, й досі ще приголомшені, потроху присовувалися ближче.

— Якщо я правий, то наша здобич утекла в шотландців з-під носа. Ти, Одноокий, поїдеш із Пітером цією дорогою на південь. Розпитуйте всіх, кого зустрінете, — кажіть, що в одного з вас утекла дочка. Якщо вона все-таки подалася до кордону, вистежте її та вбийте. Зрозуміло?

Одноокий кивнув.

— Як ви це зробите, мені байдуже. Але мені потрібні незаперечні докази того, що вона мертва. Якщо не знайдете — повертайтеся в Беверлі. Я з рештою вирушу вслід за Дугласовим загоном. Шлях тут один, ми їх легко наздоженемо біля переправи через Клайд. Здається мені, що саме туди вони й поспішають…

Він не міг виразно пояснити, звідки йому це відомо. Знав, та й годі. Нутром чув, куди вона подалася, ця руда. Дівчина завжди вибирала найнесподіваніший шлях, Джон добре це запам'ятав. Виходить, вона піде не на південь, як усі очікують, а на північ, до Едінбурга… Так і є! Він завмер, ніби мисливський пес, який зачув слід. Якщо дівчисько втекло, то піде саме туди, до великого портового міста, де легко загубитися, де можна сісти на корабель, що відпливає в Англію.

— Так і зробимо, — рішуче підсумував Нолліс, підводячись. — Годі, прощатися не будемо. Зустрінемось у Англії!

Він глянув на труп Свена й додав:

— Поховайте його. Нема чого йому лишатися отак. Якщо шотландці знайдуть, то можуть щось запідозрити.

Вони проїхали вже не менше п'ятнадцяти миль, але пошуки поки не мали успіху. Сер Вільям був розлючений. Жодних слідів утікачки, жодного натяку на те, що вона проходила тут… Дівчисько немов крізь землю провалилося. Коні стомились, їхні вкриті піною боки важко здіймалися, та Дуглас і далі гнав свого скакуна, мов божевільний, а решта не сміла відставати.

Сонце перейшло зеніт і поволі спускалося до обрію. Дункан Макфергюс невдоволено озирнувся: із заходу насувалася синя грозова хмара. Тепер вони ще й змокнуть до нитки… Цей навіжений Дуглас не зупиниться. Поступово небо затягало хмарами, почав накрапати дрібний дощик. Раптом кінь одного з вояків заіржав і збився з клусу. Вершник натяг поводи, зіскочив із сідла й стурбовано схилився над переднім копитом свого скакуна.

Дуглас неохоче змусив і свого коня зупинитися. Його густі брови зійшлися над переніссям.

— Що там сталося? — роздратовано поцікавився він, під'їжджаючи до них.

— Нічого особливого. Кінь розкувався. Адже коли ми виїжджали, навіть не оглянули як слід свого спорядження! Тепер доведеться шукати в цій глушині коваля, — тужно пояснив сер Дункан, під'їжджаючи до нього.

— Нехай шукає, — нервово повів плечем Чорний лицар. — А нам треба рушати далі.

— Скоро вечір, — зауважив сер Дункан. — Ось-ось почнеться дощ. Може, пошукаємо якого-небудь притулку?

Вільям так скажено глянув на нього, що Макфергюс відразу вмовк.

— Одного разу я вже послухався вашої поради, сере Дункане, — з погрозою в голосі озвався граф. — І які наслідки? Ваша люба небога втекла, а ми залишилися ні з чим.

Він хльоснув свого нещасного коня, той жалібно заіржав, стаючи дибки.

— Навіть якщо піді мною впаде кінь, мене це не зупинить, — крикнув Дуглас, граючись батогом. — Я все одно знайду її, бо ніколи не зупиняюся! Притягну до свого замку зв'язану, перекинуту впоперек сідла. Це дівчисько затямить, із ким здумало гратися!

Він щосили зігнув свого батога, з такою злістю, що держак сухо тріснув і зламався. Дункан тужно мовчав, дивлячись убік. Божевільний Дуглас… Цей навіжений таки не зупиниться, поки не отримає Еріку Тейндел.

Раптом щось привернуло його увагу й він зацікавлено витяг шию. Попереду з-за вигину шляху з'явився пістрявий візок, обвішаний бубонцями. Поруч із ним ішли, жваво розмахуючи руками та перемовляючись, двоє чоловіків у різнобарвному лахмітті. Літній товстун із лисиною, трохи схожою на тонзуру, правував своїм екіпажем, насвистуючи якусь приємну мелодію.

— Цигани, — презирливо мовив сер Дункан і відвернувся, втрачаючи будь-який інтерес до них.

— Мій любий друже, — зверхньо поплескав його по плечі Дуглас. — Це артисти, жонглери, а зовсім не цигани. Цигани — ошуканці та злодії, а ці чесні трудівники заробляють на хліб тим, що потішають шляхетну публіку. Зараз ми довідаємося в цих гідних фіглярів, чи не бачили вони нашої красуні. Може статися, те, чого не розгледіли неосвічені селяни, помітили ці спостережливі люди.

— І хочеться вам зв'язуватися з ними, сере Вільяме, — осудливо буркнув Макфергюс, приєднуючись до свого зверхника. — Чим допоможуть нам