Інна Роміч - Любов у спадок

Але Дуглас не слухав його. Він скерував свого коня до артистів, які схилилися перед таким поважним сеньйором у низькому поклоні.

— Агов, фіглярі, чи не зустрічали ви молодої рудокосої дівчини на своєму шляху? — гукнув він. — На ній була синя сукня.

Артисти мовчали, злякано перезираючись.

— Мабуть, ці люди не такі кмітливі, як ви сподівалися, — засміявся Макфергюс.

— Прошу шляхетних панів пробачити, нам, — почувся раптом чийсь вкрадливий голос. — Мої друзі не звикли говорити з такими поважними особами.

Дуглас блискавично розвернув коня й побачив перед собою малого товстуна, що правував візком.

— А ти, виходить, звик? — глузливо посміхнувся він.

— Чого тільки не посилає Господь своїм дітям під час далеких мандрів, — ухильно відповів той.

— До справи, фігляре, — перебив його Дуглас, під'їжджаючи ближче та майже збиваючи його грудьми свого бойового чорного жеребця. — Відповідай, чи бачив ти цю дівку, і якщо так, вважай, що тобі поталанило. Вона моя наречена, і я дам гарну винагороду тому, хто вкаже мені її схованку.

Товстун, з вигляду зовсім не наляканий його різким тоном, смиренно вклонився.

— Перш ніж відповісти, я хотів би поставити одне запитання, — солоденьким тоном попрохав він. — Мені здається, я бачу перед собою сера Вільяма Дугласа, Чорного лицаря з Лідденсдейла?

— Атож, старий, — озвався сер Вільям. — Ти бачиш перед собою саме його. Ну а тепер, якщо ти не припиниш своїх балачок, то за мить взагалі перестанеш будь-що бачити.

Товстун поважно кивнув.

— Мені чомусь здається, що це правда, сеньйоре, тому я скажу швидко: ми бачили її. Більше того, я особисто розмовляв із нею. Помилки бути не може — тільки така гарна й незвичайна леді могла привернути прихильну увагу прославленого графа Дугласа.

Він знову низько вклонився, приклав руки до грудей і хитро поглянув на графа.

— А ти стріляний горобець, — посміхнувся Дуглас. — Скажи мені все, що знаєш, і я щедро винагороджу тебе.

Він відчепив від пояса гаман, дістав звідти шилінг і кинув його на землю. Товстун скромно посміхнувся й повів поглядом у бік артистів. За мить акробат спритно підхопив блискучу монетку з землі, перекинувся через голову й відкотився назад.

— Ви обіцяєте залишити мене й моїх товаришів живими, якщо я скажу вам щиру правду? — вкрадливо запитав лисий пройдисвіт.

— Обіцяю, — відмахнувся сер Вільям. — Честю присягаюся!

Товстун із виглядом змовника поманив їх рукою, і вони від'їхали вбік від шляху.

— Дівчина літ шістнадцяти з яскраво-рудим волоссям, що виблискує золотом на сонці, та ясно-зеленими очима. Справжня красуня, варто зауважити! Синя сукня, трішки подерта, ластовиння на носі… Я правильно описав її? — торговець нахилив голову й лукаво глянув на шотландців.

Макфергюс ствердно кивнув.

— Це вона!

Дуглас хижо вискалився й кинув товстунові срібну монету, котру той упіймав із моторністю, вартою заздрощів, та сховав за пазуху. Дункан мало не застогнав від жадібності. Як можна так розкидатися шилінгами!

— Давно ти бачив її? Говори, й отримаєш іще три таких самих, — звелів лицар.

— Недавно, шляхетні пани, — чемно відповів торговець. — Ми давали виставу в найближчому селі, й це було вранці… Авжеж, пізнього ранку. Вона запитувала дорогу на Едінбург.

Дуглас мовчки кинув йому ще три монети, які негайно щезли в пухких долонях інформатора. Макфергюс тихо вилаявся. Бісова дівка, через неї доведеться тепер ночувати в сідлі.

Однак сто фунтів того варті… До ночі вони її наздоженуть.

— Вона що ж, пішла просто оцим шляхом? — перепитав він.

Товстун пожував губами й замислено мовив:

— Ну, я б не сказав, що вона пішла ним…

— А що ж вона зробила, дідько тебе побий? — неввічливо закричав Дуглас, якому урвався терпець.

— Якщо бути точним, вона поїхала цим шляхом, — незворушно пояснив товстун. — Вона украла одного з наших коней, — зі смутком пояснив він, чесно дивлячись у вічі розлюченому шотландцеві.

— Ти що, глузуєш із мене, пройдисвіте?! — закричав Чорний лицар, скеровуючи свого коня просто на нього. — Я зараз почеплю тебе ось на цій гілляці! Ти напевне віддав дівчиську свою шкапу, а тепер намагаєшся виправдатися?!

Торговець замахав руками, зробив цілком безневинне обличчя.

— Господь із вами, сере Дугласе! Навіщо ж мені брехати? Ми ваші вірні слуги, бідні комедіанти, та й по всьому. Дівчина поїхала до переправи, на Карноут, якщо я не помиляюся, — швидко докинув він.

Кілька секунд Чорний лицар дивився на нього налитими кров'ю очами, а по тому пришпорив коня й пустив його з місця в галоп.

— За нею! — заволав він, озираючись на супутників. — Мусимо наздогнати її до переправи!

Усі як один зірвалися за своїм грізним проводирем. За мить на шляху лишилися тільки виразні відбитки кінських копит у намоклій пилюзі.

Торговець озирнувся на своїх поблідлих товаришів і зненацька підморгнув їм. Його сите обличчя розпливлося в широкій посмішці, зморщечки промінцями розійшлися від очей. Він швидко задріботів до них, і далі посміхаючись.

— Ну ти, Якове й зух! Як ти міг так із ним розмовляти? Адже це був сам скажений Дуглас. Ти не на жарт ризикував, — до нього неквапом