Інна Роміч - Любов у спадок

— І ми теж, — похмуро підтримав його дужий борець.

— Я вам казав: зі мною не пропадете, — самовдоволено відгукнувся торговець. — Ми непогано заробили на цій дівчинці.

Він весело підкинув на долоні п'ять срібних монет і відразу дбайливо сховав їх назад за пазуху.

— Ідіть уперед, пошукайте місця для ночівлі, бо нас ось-ось накриє дощем. Я вас наздожену, — він махнув рукою. — Здається, вісь трохи рипить…

Він заклопотано схилився над переднім колесом і почав цокати язиком, оглядаючи його. Ледь циркачі зникли за вигином шляху, Яків швидко заліз у візок і, злодійкувато озираючись, відчинив одну зі скринь, що стояли в глибині. Понишпорив серед якогось ганчір'я, спритним рухом витяг звідти невеличкий згорток. «Треба переховати», — подумав Яків. Покрутив у руках ганчірку й раптом піддався спокусі та швидко розмотав її. У темряві накритого запиналом фургона тьмяно блиснуло.

— Так воно надійніше, — пробурмотів торговець, запихаючи люстерко туди, куди перекочували монети — у потаємну кишеню на внутрішньому боці сорочки.

І раптом завмер: відчув, що його права рука начебто потрапила в залізні лещата. Вони стискалися, чавили м'язи та кістки, невблаганно здавлюючи руку… Яків завив, намагаючись вирватися, та марно. Напасник безжально заломив йому руку за спину, й бідолаха перестав опиратися — тільки сичав з болю.

— Не треба кричати, — почув він над вухом незнайомий голос.

— Гаразд, — вичавив із себе поблідлий товстун.

— Ось і чудово, — озвався той самий голос. — Розкажи мені все, що повідомив Дугласу, і я залишу тебе живим.

Збиваючись і заникуючись від жаху, Яків швидко виклав усе ще раз. Він боявся озирнутися, щоб не роздратувати розбійника, — тільки краєм ока розгледів волохату ногу, що виднілася з-під брунатного кілта, й краєчок пледа тої самої барви.

— Молодець, — похвалив його незнайомець. — А тепер скажи мені, що віддала тобі дівчина за те, що ти дав їй коня?

— Присягаюся, я допоміг їй безкорисливо, — спробував збрехати торговець, але відразу голосно завив від болю.

— Не треба мені брехати, — суворо сказав розбійник. — Інакше буде ще болячіше.

Яків облизав пошерхлі губи й насилу вичавив:

— Вона дала мені ось це…

Вільною рукою він витяг із-за пазухи ганчірку, яку щойно туди сховав.

— Дай-но сюди, — зажадав напасник.

— Забирайте, тільки не вбивайте мене, пане розбійнику! — благав Яків.

Він почув короткий смішок, від якого його спина вкрилася холодним потом.

— Пробач, але ця річ не твоя, купець, — почув він. — І тільки тому я її забираю. Не рухайся, якщо жити хочеш. Я дуже добре стріляю.

Із цими словами невідомий відпустив його багатостраждальну руку, котру Яків негайно взявся жалібно колихати, і зник. Товстун почув лише стукіт підків, але про всяк випадок трохи почекав…

Надворі вже періщила страшна злива. Насилу видобувся торговець із візка, бо ноги в нього кволо підгиналися. Тужно дивився Яків на спорожнілий шлях.

— Ну ось, і допомагай після цього людям, — сумно промовив він, витираючи з обличчя мокрі доріжки.

Рись у «чудового інохідця» виявилася надзвичайно труською. Конячина з волохатими ногами невтомно стрибала кам'янистим шляхом, і кожен такий її стрибок віддавався дівчині болем у всьому тілі. Місцевість трохи змінилася: гори лишились лівіше, гострі піки та вкриті скелястими стрімчаками схили зустрічалися дедалі рідше, поступово рівнішаючи та переходячи в спокійні пологі пагорби, порослі вересом і мохом.

Вона дуже стомилася, але не зважувалася зупинитись. Дала собі слово дістатися до переправи й тільки тоді трохи відпочити. Швидше за все, їй усе одно доведеться чекати, поки поромник набере достатню кількість подорожан для переправи.

Хоча вона проїхала практично без зупинок цілий день, їй постійно здавалося, що Дуглас ось-ось наздожене. Поки їй таланило, ніхто не затримав, не запитав, куди вона їде й що робить сама на битому шляху. Але Еріка відчувала, що таке везіння не може довго тривати. Потрібно було швидше переправитися через річку — там шлях розгалужувався, і Чорний лицар мусив добряче подумати, яку саме дорогу вона вибрала. «Він може послати кожною загін вершників на свіжих міцних конях», — гірко подумала вона. Відчай потроху опановував її. Не втечеш від Дугласа…

— Н-но! — запекло гукнула вона і вдарила конячину п'ятами в боки.

Та трохи наддала, й Еріку почало трусити ще страшніше. Дівчина вперто стисла зуби. Ні, так просто вона не здасться.

Дорога скочувалася донизу, поступово ставала не такою кам'янистою. Видно, вже близько була долина, в якій розташувалося малесеньке містечко Карноут. Як пояснив їй Яків, переправа через Клайд була на відстані милі від містечка, вище за течією.

Її конячка пирхнула, косуючи на нову господиню карим оком. Дівчина поплескала її по шиї, стурбовано глянула в небо. Дощ їх усе-таки наздогнав — дрібні краплини почали зрідка падати на дорогу, прибиваючи пилюку.

Невдовзі смеркне… їй треба встигнути перебратися на той берег, поки ще не темно! Миті просочувалися крізь пальці, зникаючи одна за одною, і разом із ними полишала надія.

Коли попереду заманячіли будиночки Карноута, що поприліплювалися до високого берега річки, Еріка вже була зовсім змучена. Перед нею лежав Клайд. Широка могутня річка невтомно й незворушно несла свої брунатні води повз людське поселення,