Еріх Марія Ремарк - Три товариші

мистецтва, а лише тому, що їм зайнятися нічим. А тут принаймні хоч є на що подивитись.

— Таке пояснення мені більш зрозуміле, — зауважив я.

— Це ще що! — відповів служитель. — Ви б прийшли колись узимку! Тут їх буде, як оселедців у бочонку. Приходять грітися.

Ми пішли до зали, де висіли килими. Це було трохи віддалене приміщення. Там було тихо. Крізь високі вікна можна було виглянути в сад, а там стояв велетенський платан. Він увесь був жовтий, і від нього світло в залі теж набрало м'якого жовтого кольору.

Килими були дуже гарні. Серед них — два з зображенням звірів, виготовлені в шістнадцятому столітті, кілька ісфаганських і декілька шовкових лососевого кольору польських килимів, обрамлених смарагдовими, бордюрами. Час і сонце надали їх забарвленню відтінку мідної зелені, і вони мали вигляд великих, казкових пастельних картин. Вони надавали приміщенню характеру позачасовості і такої гармонії, якої ніколи не могли б створити картини. Вікно з осіннім платановим листом і перлисто-сірим небом за ним становило частину загальної картини, ніби воно теж було старим килимом.

Помилувавшись кілька хвилин на килими, ми повернулися назад, до інших залів музею. Тим часом туди прийшло ще більше людей, і тепер уже ясно видно було, що вони здебільшого потрапили в музей випадково. Бліді обличчя, поношені костюми… Заклавши руки за спину, люди навіть трохи боязко блукали по залах. А їхні очі мали зовсім інший вигляд, ніж оті картини ренесансу або мовчазні мармурові статуї античного світу. Багато хто сидів на червоних, м'яких лавах, розставлених попід стінами. Вони сиділи стомлені і в таких позах, ніби готові були одразу ж піднятися, якби хтось підійшов, щоб прогнати їх. Ясно, що м'які лави були для них чимось таким, що важко й зрозуміти, чому за відпочинок на них не беруть грошей. Вони звикли до того, що їм нічого не давали задарма.

У всіх тих залах було незвичайно тихо; незважаючи на таку масу відвідувачів, ніхто не промовив жодного слова… і все ж мені здавалося, ніби передо мною розгортається страшенна боротьба… безмовна боротьба людей, які, хоча й принижені, все ж не хотіли здаватися. Їх виштовхнули із сфери їхньої праці, їхніх прагнень, їхнього покликання — і тепер вони прийшли в тиху обитель мистецтва, щоб не піддатися розпачу, не заклякнути. Вони думали про хліб щоденний, завжди лише про хліб і роботу; але прийшли сюди, щоб на кілька годин втекти від своїх дум — і тут, серед світлих погрудь римлян і вічної краси білих статуй грецьких жінок, вони блукали, волочачи ноги, опустивши плечі, як люди, у яких уже немає ніякої мети… Який разючий контраст, яка розпачлива картина того, що людство досягло за тисячоліття і чого воно не змогло досягти: досягло вершин невмирущого мистецтва, але не змогло забезпечити навіть доволі хліба для кожного зокрема.

Пополудні ми пішли в кіно. Коли вийшли звідти, небо вже прояснилося. Воно було ніжнозелене й чисте-чисте. На вулиці і в крамницях уже горіло світло. Ми, не поспішаючи, йшли додому і по дорозі розглядали вітрини.

Перед яскраво освітленим дзеркальним склом великого магазина «Хутра» я зупинився. Вечорами вже було холоднувато, і у вітринах виставили великі в'язки чорнобурок і теплі зимові пальта. Я глянув на Пат; вона все ще була в короткій хутряній шубці і взагалі зодягнена не по сезону легко.

— Якби я був героєм із кінофільму, то зразу зайшов би і вибрав тобі шубу, — сказав я.

Вона посміхнулась:

— А яку ж?

— Он ту, — показав я на шубу, що була на вигляд найтепліша.

Пат засміялась:

— У тебе добрий смак, Роббі. Це дуже красива, канадська норка.

— А ти б хотіла мати її?

Вона глянула на мене:

— А ти уявляєш, скільки може коштувати така шуба, любий мій?

— Ні, — відповів я. — Та й не хочу знати. Я краще буду думати, ніби можу подарувати тобі, що захочу. Чому інші люди можуть думати про це, а я ні?

Вона пильно поглянула на мене:

— Але ж я не хочу мати такої шуби, Роббі.

— Ну то й що ж, — відповів я. — Однак ти одержиш її. Більше ні слова про це. Завтра ми за нею пошлемо…

Пат засміялася:

— Дякую, любий, — сказала вона і поцілувала мене серед вулиці. — А тепер твоя черга. — Вона зупинилась перед магазином готового чоловічого одягу: — Бачиш он той фрак? Він потрібен тобі до норки. І он той циліндр матимеш ти. Цікаво, який би ти був у циліндрі?

— Як сажотрус. — Я дивився на фрак. Він лежав на вітрині, обтягнутій сірим бархатом. Потім уважніше поглянув усередину. То був той самий магазин, в якому я навесні купив собі галстук, а потім уперше був разом з Пат і напився до зеленого змія. Мені раптом здавило щось у горлі, я навіть не знав, чому. Весною… Тоді я ще нічогісінько не знав про все це…

Я взяв тоненьку руку Пат і на секунду притулив її до своєї щоки.

— Тобі потрібно ще дещо, — сказав потім. — Така норка сама собою — як автомобіль без мотора. Двоє-троє вечірніх платтів…

— Вечірні плаття, — повторила вона і зупинилась перед широкою вітриною. — Вечірні плаття, це дійсно так — від них мені важче буде відмовитися…

Ми вибрали троє чудових платтів. Я бачив, як від цієї гри Пат жвавішала. Вона захопилася, бо вечірні туалети були її уподобанням. Слідом за тим ми вибрали всі потрібні речі для вечірнього туалету, і Пат дедалі жвавішала. Її очі блищали. Я стояв поруч, слухав її, сміявся і думав: яке нещастя кохати жінку і бути бідним.

— Ходім, — нарешті сказав я з відтінком якоїсь розпачливої веселості, — якщо вже щось почато, треба доводити його до кінця! — І повів її до ювелірного магазина. — Он той смарагдовий браслет! До нього ще оті обидва персні й сережки! Не хочу слухати ніяких заперечень. Смарагдова зелень найбільше личить тобі.

— Коли так, ти одержиш отой платиновий годинник і перлини до сорочки.

— А ти — весь магазин! На щось менше я тепер не буду розмінюватись…

Вона засміялась і, жадібно дихаючи, прихилилась до мене.

— Досить, любий, досить! Тепер нам лишилося тільки купити кілька чемоданів і зайти до бюро подорожей, а потім спакуватися і — в путь-дорогу, якомога далі від цього міста, цієї осені і цього дощу.

«Так, — подумав я, — боже мій, звичайно, так, і тоді ти скоро б видужала!»