Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Посеред темної динаміки лісистого терену винесена біла дорога звивалася, немов мелодія, гребенем широких акордів, підперта натиском могутніх музичних мас, які її врешті поглинали. Я відчахнув з придорожнього дерева галузку. Зелень листя була цілком темна, мало не чорна. Ця чорнота була навдивовижу соковита, глибока й благочинна, як міцний та насичений сон. А усі відтінки сірости краєвиду були похідними цієї єдиної барви. Такого кольору краєвид іноді набуває в наших краях у хмарні літні сутінки, насичені тривалими дощами. Та ж глибока й спокійна байдужість, те ж рішуче й остаточне задубіння, яке уже не потребує втіхи барв.

У лісі було темно як поночі. Я йшов навпомацки сухою глицею. Коли дерева порідшали, у мене під ногами задудоніли балки мосту. На другому його кінці, поміж чорними деревами, бовваніли сірі багатовіконні стіни готелю, розрекламованого в якості Санаторію. Подвійні скляні двері при вході були відчинені. У них можна було увійти просто з містка, спорядженого обабіч хиткими балюстрадами з березових галузок. У коридорі панували напівморок й уроча тиша. Я почав навшпиньки пересуватися від дверей до дверей, читаючи у темряві вміщені над ними номери. На повороті я нарешті наштовхнувся на покоївку. Вона вибігла з кімнати, немов вирвалася з чиїхось докучливих рук, задихана й збуджена. Покоївка не тямила до ладу, що я їй говорив, отож довелося повторити, але вона й далі безпорадно метушилася.

Чи отримали тут мою депешу? Покоївка розвела руками, а її погляд помандрував убік. Вона тільки й чекала нагоди кинутися до напіввідчинених дверей, на які увесь час скоса позирала. — Я приїхав здалеку, замовивши телеграфом кімнату у цьому будинку, — сказав я дещо роздратовано. — До кого мені звернутися?

Вона не знала. — Може, Ви сходите до ресторану, — плуталася покоївка. — Зараз усі сплять. Коли пан Доктор прокинеться, я повідомлю про Вас.

— Сплять? Прецінь зараз день, до ночі ще далеко…

— А у нас завше сплять. Ви що, не знаєте? — Вона звела на мене зацікавлені очі. — Втім, тут ніколи не буває ночі, — додала грайливо покоївка. їй уже перехотілося втікати, і вона крутилася, поскубуючи пальцями мереживо фартушка.

Я лишив її та увійшов до напівтемного ресторану. Він був заставлений столиками, а великий буфет займав обшир усієї стіни. Я відчув деякий апетит, чого давно уже зі мною не траплялося. Особливо тішив вигляд тістечок і тортів, якими була рясно заставлена буфетна ляда.

Я поклав валізку на одному зі столиків. Усі вони стояли пусткою. Я плеснув у долоні. Жодної відповіді. Я зазирнув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Через широке вікно чи лоджію у цій залі відкривався вид на знаний уже мені пейзаж, який наче жалобне мементо стояв у глибокому смуткові та покорі в рамі фрамуги. На вкритих обрусами столиках виднілися залишки недавнього частування, відкорковані пляшки, напівпорожні келишки. Де-не-де лежали навіть ще не взяті персоналом чайові. Я повернувся до буфету і взявся роззиратися за тістечками та паштетами. На вигляд вони були дуже смаковиті. Я певний час міркував чи випадає почастуватися самому. Мене охопив наплив незвичайної пажерливости. Особливою оскомою виповнював мій рот певний різновид пісочного тістечка з яблучним мармеладом. Я уже хотів було підважити одне з цих тістечок срібною лопаткою, коли відчув за спиною чиюсь присутність. Покоївка увійшла у тихих пантофлях і торкнула моє плече пальцями. — Пан Доктор запрошує Вас, — сказала вона, розглядаючи свої нігті. Покоївка, не озираючись, ішла попереду, переповнена магнетизмом, викликаним колиханням її стегон. Вона розважалася посиленням цього магнетизму, регулюючи проміжок між нашими тілами, коли ми поминали десятки пронумерованих дверей. Коридор щодалі темнішав. Майже у цілковитій темряві вона поткнулася мимохіть об мене. — Ось Докторові двері, — прошепотіла вона. — Прошу увійти.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи посередині кімнати. Був він чоловіком низького зросту, з широкими плечима та чорним заростом.

— Ми отримали Вашу депешу ще вчора, — сказав він, — і послали на станцію санаторний коч, але Ви приїхали іншим потягом. Що ж, залізничне сполучення у нас не найкраще. Як Ви себе почуваєте?

— Батько ще живий? — запитав я, втупившись стурбовано у його усміхнене обличчя.

— Природно, що живий, — сказав він, спокійно витримавши мій пристрасний погляд. — Звичайно, у межах, обумовлених ситуацією, — додав він, змруживши очі. — Ви, так само добре, як і я, знаєте, що з точки зору Вашої родини, з перспективи Вашої вітчизни — батько помер. Це абсолютно невідворотно. Ця смерть кидає певну тінь на його тутешню екзистенцію. — Але сам батько про це не знає, не здогадується? — запитав я пошепки. Він потряс головою з глибокою переконаністю. — Будьте спокійні, - відповів Доктор Ґотард притишеним голосом, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадуватися…

— Увесь трюк полягає в тому, — додав він, готовий продемонструвати механізм фокусу на відповідно налаштованих пальцях, — що ми відклали минулий час. Ми тут спізнюємося на певний часовий інтервал, величину якого неможливо окреслити. Все зводиться до найпростішого релятивізму. Батькова смерть, яка спіткала його у Вашій вітчизні, ще не стала реальністю тут.

— У такому разі, — сказав я, — батько помирає, або ж перебуває при смерті…

— Ви мене не розумієте, — відрік Доктор Ґотард тоном поблажливої нетерплячости. — Ми відновлюємо тут минулий час в усіх можливих видозмінах, а отже і можливістю вилікуватися. — Тримаючись за бороду, він з посмішкою розглядав мене. — Але зараз Ви напевне хочете побачитися з батьком. Як Ви й розпорядилися, ми зарезервували для Вас друге ліжко у батьковій кімнаті. Я Вас відведу.

Як тільки-но ми вийшли у тьмавий коридор, Доктор Ґотард перейшов на шепіт. Я зауважив на ногах у нього повстяні пантофлі, такі ж, як у покоївки.

— Ми даємо нашим пацієнтам змогу подовгу спати, заощаджуючи їхню життєву енергію. Зрештою, вони тут і так не мають ніякого кращого заняття.

Під якимись дверима він затримався, приклавши пальця до уст. — Увійдіть потиху — батько спить. Лягайте також і Ви. Це найкраще, що Ви зараз можете вчинити. До побачення. — До побачення, — прошепотів я, відчуваючи, як під саме горло підкочується шалене серцебиття. Я натиснув на клямку, і двері подалися самі, вони відхилися безборонно, як уста уві сні. Я увійшов досередини. Кімната була напівпорожня, сіра й нага. На звичайному дерев'яному ліжку під невеликим віконечком, на пишній постелі лежав мій батько і спав. Його глибоке дихання видобувало з надр сну цілі поклади хропіння. Здавалося, що уже вся кімната вимощена тим хропінням від підлоги до стелі, але нові припаси усе прибували й прибували. Зворушений до глибини душі, я дивився на схудле, здрібніле батькове обличчя, цілковито поглинуте зараз працею хропіння, обличчя, яке у глибокому трансі, покинувши свою земну оболонку, десь