Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Бруно Шульц — один із найвидатніших письменників XX століття. Він народився в Дрогобичі, писав польською мовою, а його посмертна слава спричинилася до змагання кількох країн за право вважати його «своїм». Це перший повний переклад творів Бруно Шульца на українську мову. Здійснив його один із найзнаковіших сучасних письменників Юрій Андрухович.

Бруно Шульц

Цинамонові крамниці

та всі інші оповідання

в перекладі Юрія Андруховича

Цинамонові крамниці

Серпень

1

У липні батько виїздив на води і лишав мене з матір’ю та старшим братом під опікою білих від спеки, приголомшливих літніх днів. Задурманені світлом, ми гортали цю велику книгу вакацій, усі сторінки якої палахкотіли й виблискували, причаївши на дні до млості солодкий м’якуш золотих грушок.

Аделя приходила світлистим ранком, ніби Помона[1] у вогні розжарених днів, сиплячи з кошика барвною красою сонця — лискучі, налиті водою під прозорістю шкірки черешні, таємничі чорні вишні, що пахощами перебивали сутність власного смаку; абрикоси, що в їх золотому м’якуші втілювалися довгі пополудні; поряд з цією чистою поезією плодів вона викладала напучнявілі силою й живністю шматки м’ясива з клавіатурою телячих ребер, водорості зеленини, схожі на вбитих молюсків чи медуз — сировина для обіду з іще не сформованим та піснуватим смаком, вегетативні й телуричні складники[2] обідньої страви з диким польовим духом.

Темним помешканням на другому поверсі кам’яниці на площі Ринок щодня проходило ціле велетенське літо: тиша тремких нашарувань повітря, квадрати блиску, що снили свої розпечені сни на долівці; мелодія катеринки, видобута з найглибшої золотої жили дня; два, три такти приспіву, зіграного десь на фортеп’яно кілька разів поспіль, умлівали від сонця на білих тротуарах, загублені у вогні глибокого дня. По прибиранні кімнат Аделя спускала на них сутінь, зісунувши полотняні штори. Тоді барви сходили октавою нижче, кімната наповнювалася тінню, ніби занурювалась у морську глибінь, ще тьмяніше відбита в зелених дзеркалах, а спека всього дня зітхала на ледь брижуватих від пообідніх марень шторах.

Суботнім пополуднем я виходив з матір’ю прогулятися. З півтемряви сіней ми відразу поринали в сонячну купальню дня. Перехожі, блукаючи в золоті, мружили очі від жару, немов позліплювано їх медом, під відкопиленою верхньою губою виднілись їхні ясна і зуби. І всі блукальці тим золотим днем несли на собі однакову спекотну гримасу, ніби сонце надягло на своїх вірян одну й ту ж маску — золоту маску сонячного ордена; і всі, що нині вийшли на вулиці, зустрічалися, миналися, старі й молоді, жінки і діти, вітали одні одних тією маскою, вималюваною на лицях грубим шаром золотої фарби, вишкірюючись навзаєм вакхічною гримасою[3] — варварською маскою поганського культу.

Ринок був порожній і жовтогарячий, розчищений палючими вітрами від пилу, мов біблійна пустеля. Шпичасті акації, пророслі з пустки жовтої площі, кипіли над нею світлим листям, букетами шляхетно вилаштуваних філіґранів[4], зелених, як дерева зі старих гобеленів. Здавалося, ті дерева спричиняють вихор, театрально напинаючи свої крони, щоб у патетичних вигибасах зіграти напоказ усією вишуканістю листяних віял зі сріблястими, мов хутра породистих лисиць, підчеревцями. Старі будинки, виполірувані вітрами багатьох днів, переймали відблиски великої атмосфери, відлуння, спомини барв, розпорошені в надрах кольорової погоди. Здавалося, цілі покоління літніх днів (як терплячі штукатури, що збивають зі старих фасадів пліснявий тиньк) облущували фальшивий глазур, день по дневі видобуваючи дедалі правдивіше обличчя будинків, фізіономію долі й життя, що формувала їх ізсередини. Тепер вікна, засліплені блиском порожньої площі, спали; балкони сповідалися небові у своїй порожнечі; відкриті сіни видихали вино і холод.

Купка обідранців, що вціліла в закутку перед вогняною мітлою спеки, облягала шмат муру, знову і знову перевіряючи його на міцність пожбуреними в нього монетами й ґудзиками — так, ніби з гороскопу цих металевих кружалець можна було відчитати справжню таємницю покресленої знаками розколин і тріщин стіни. Решта площі була безлюдна. Очікувалося, що під склепінням з винними бочками із затінку хитких акацій з’явиться приведений за вуздечку віслючок Самарянина[5], і двоє служок обережно стягнуть хворого чоловіка з розпеченого сідла, щоби прохолодними сходами винести на пропахлий шабасом[6] поверх.

Так ми з матір’ю проходили двома сонячними сторонами Ринку, водячи по всіх будівлях, мов по клавішах, наші переламані тіні. Квадрати бруківки звільна минали під нашими обм’яклими пласкими кроками — деякі блідо-рожеві, кольору людської шкіри, інші золоті й сині, але всі до одного пласкі, теплі й від сонця оксамитові, ніби якісь сонячні фізії, затоптані й заходжені до нерозпізнання, до блаженного ніщо.

Аж урешті на розі Стрийської ми увійшли в тінь аптеки. Великий слоїк з малиновим соком у широкій аптечній вітрині символізував прохолоду бальзамів, що змогла б утамувати всяке страждання. Через кілька будинків вулиця не витримувала міського вистрою, ніби селюк, що, повертаючись до рідної домівки, починає звільнятися від свого вихідного убрання, поступово, в міру наближення до села, перетворюючись на місцевого обідранця.

Передміські хатки разом із вікнами тонули в западинах буйного поплутаного квіття малих садочків. Забуті у великому дні, буйно й безмовно плодилися всіляке бадилля, квітки і зела, втішені паузою, що змогли собі виснити за межами часу, на рубежі незавершеного дня. Величезний соняшник зі слоновою хворобою, що висунувся на товстенному стовбурі, чекав у жовтій жалобі останніх сумовитих днів життя, вгинаючись від надміру потворної тілесності. Але наївні приміські дзвіночки і перкалеві скромні квіточки безпорадно юрмились у своїх накрохмалених рожевих і білих сорочинах, не здаючи собі справи з великої соняшникової трагедії.

2

Плутана густизна трав, бур’янів, будяччя і зілля бухкотить у вогні пополудня. Бринить роями мушви пополуднева дрімота саду. Золоті стерні кричать під сонцем, ніби руда сарана; в рясному дощі вогню галасують цвіркуни; стручки з насінням вистрілюють, мов польові коники.

Ближче до огорожі трав’яний кожух підноситься випуклим горбом-пагорком — так, ніби сад повернувся вві сні на другий бік і його міцні селянські барки вдихають спокій землі. На цих запліччях саду неохайне, баб’яче буяння серпня розрослося глухими западинами велетнів-лопухів, розпаніло волохатим листяним шматтям, вибуялим язиччям м’ясистої зелені. Там балухуваті чупирадла лопухів повилуплялися, мов бабиська, що розсілися вшир задато, напівзжерті власними почманілими спідницями. Там сад продавав за безцінь найдешевші, з мильним душком, бузинові крупи, грубо змелену кашку подорожника, дику самогонку м’яти та всілякий ще гірший серпневий непотріб. Але по той бік огорожі, поза цим лігвом літа, що в ньому дурощами порозросталися зідіотілі бур’яни, було шалено обросле будяками звалище сміття. Ніхто не знав, що саме там серпень відправляв того літа свою велику поганську оргію. На смітнику, приперте до огорожі й заросле бузиною, стояло ліжко кретинки Тлуї[7]. Так ми всі її називали. На купі сміття й відходів, старих каструль, пантофлів, дрантя й уламків стояло пофарбоване назелено ліжко, що