Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

перед тим. Це мало не довело її до сказу, вона тремтіла вся й лютувала, аж підскакувала. А проте лічила ті ложки, лічила і так заморочила собі голову, що й кошичка до ложок зарахувала; тричі виходило в неї, як треба, а тричі — ні. Ну, тут вона вже так розлютилася, що вхопила кошичка та як швиргоне його додолу, то так він у кицьку і влучив; потім наказала нам забиратися геть і дати їй спокій, а якщо ми до обіду ще мулятимемо їй очі, вона з нас шкуру спустить. Ми взяли ту зайву ложку та й сунули їй у кишеню, поки вона нам вичитувала, отож Джім одержав ще до обіду і ложку, й цвяха. Ми були дуже задоволені, і Том сказав, що заради такого діла можна було б і вдвічі більше поморочитися, бо ж тепер тітка Селлі нізащо в світі тих ложок не перелічить — хоч убий, а якщо й перелічить, то нізащо не добере, чи правильно, чи ні; а днів через три у неї від того рахування так у голові замакітриться, що вона вже до тих ложок і не підійде, ба навіть може вколошкати того, хто запропонує їй іще рахувати.

Ми повісили простирадло назад на мотузку, а натомість поцупили в тітки Селлі інше — з її шафи. Крадучи простирадла й повертаючи їх назад, ми протягом двох чи трьох днів довели тітку Селлі до того, що вона вже не знала, скільки ж у неї тих простирадел; врешті вона заявила, що й знати про те не хоче — начхати їй на те, скільки тих простирадел, і не бажав вона через такі дурниці занапащати своєї душі! Вона не перелічуватиме їх — ліпше померти.

Отак за допомогою теляти, пацюків та плутанини в рахуванні ми владнали справу з сорочкою, простирадлом та свічками, а щодо свічника, то вже якось воно буде, — викрутимось.

А от з пирогом була нам справжня морока. Ми з Томом крутилися, наче мухи в окропі. Місили його в лісі, там же й пекли; і вийшло непогано, хоча й не за один день; ми перевели аж три повні миски борошна, поки його спекли, геть пообпікали собі руки, і очі нам димом роз'їло; розумієте, нам головне було сама шкоринка, а вона ніяк не трималася і раз у раз провалювалася. Та зрештою ми таки добрали способу: треба покласти драбину в пиріг, а тоді й запекти її. Отож наступної ночі подалися ми до Джіма і разом із ним подерли простирадло на вузенькі стяжки й зсукали їх разом, і ще задовго до світанку ви йшла у нас добряча мотузка, на якій легко можна й людину повісити. Ми уявили собі, ніби робили її дев'ять місяців.

А перед обідом ми віднесли мотузку до лісу, але виявилося, що вона завелика і в пирозі не вміщається. З одного простирадла вийшло б мотузки на сорок пирогів, якби «її стільки було потрібно; вистачило б і на юшку, і на ковбаси, і на що хочеш. Цілий обід можна було б приготувати.

Та стільки мотузки нам не треба було. Нам аби на один пиріг, а решту ми викинули геть. У мисці ми не пекли нічого, бо боялися, що вона розтопиться на вогні. Проте в дядька Сайласа була чудова мідна грілка з довгою дерев'яною ручкою; він дуже з нею носився, тому що якийсь шляхетний предок привіз її аж із Англії, прибувши сюди разом із Вільгельмом Завойовником на кораблі «Мейфлауер». Грілка зберігалася на горищі серед різного мотлоху й інших цінних речей; і не тому, що вони дорого коштували — їм гріш ціна, — а тому, що то були пам'ятки. Ну, ми ту грілку тишком-нишком і свиснули й віднесли до лісу. Щоправда, перші пироги в ній горіли, зате останній вдався на славу. Ми вимастили грілку зсередини тістом, поставили її на жар, поклали туди мотузку, поверх неї — другий шар тіста, а зверху — покришку та обклали посудину жаром; ручка була довга, і ми стояли кроків за п'ять від вогню: і зручно, і не жарко. За п'ятнадцять хвилин випікся такий пиріг, що любо глянути. Але ж тому, кому захотілося б його скуштувати, треба було б спершу придбати щонайменше дві пачки зубочисток, та й за живіт його, мабуть, так ухопило б, що в дугу зігнувся б від тієї лагоминки. Еге, надовго відбило б йому охоту до їжі, то вже не сумнівайтеся!

Нат не насмілився глянути, як ми той зачарований пиріг у Джімову миску вкладали; під пиріг ми підсунули ще й три олов'яні тарілки, і Джім одержав усе що треба, а коли зостався на самоті, розламав пирога й заховав мотузяну драбину у свій солом'яник, а потім нашкрябав якісь кривульки на тарілці й викинув її з вікна.

Розділ XXXVIII

Ну, й марудна ж то справа ті пера майструвати, а пилку — й поготів! А Джімові здавалося, що найважче — це той напис, що його в'язень мусить вишкрябати на мурі. Але нічого не вдієш — мусить. Том запевняв, що без того ніяк не можна обійтися. Не було ще жодного випадку, щоб державний злочинець не залишав на мурі напису та свого герба.

— Згадаймо хоча б леді Джейн Грей, — сказав він, згадаймо Гілфорда Дадлі; згадаймо старого Нортумбер-ленда! Що й казати, Геку, виконати все те нелегко, та нікуди не дінешся! Невже ти гадаєш, що без цього можна обійтися? Джім мусить видряпати і напис, і герб. Всі так роблять.

А Джім на те:

— Ой містере Томе, та в мене ж того герба і в заводі не було!.. Нічогісінько я не маю, окрім цієї старої сорочки, а на ній я мушу писати щоденника, самі ж загадали!

— Який-бо ти, Джіме! Ну, нічого ти не второпав! Герб — то зовсім інше.

— А все ж, — втрутився я, — Джім каже правду, що герба він не має, бо ж таки не має.

— Я й сам знаю, що не має, — відрубав Том, — але матиме герба ще перед утечею. І тікатиме він з в'язниці, додержуючи всіх приписів, як то здавна ведеться, щоб честі своєї не заплямувати.

Ми з Джімом почали гострити пера на цеглині: Джім майстрував своє з міді, а я — з олов'яної ложки. Тим часом Том вимудровував герб для Джіма. Нарешті він сказав, що придумав кілька прегарних гербів, але не знає, якого вибрати; а втім, є один