Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

з моєї вини те сталося, сама знаєш: коли сорочка на мені, нікуди вона не щезає… Я, здається, ще й разу не загубив із себе сорочки!

— То не твоя заслуга, що не загубив, Сайласе; коли б ти міг загубити з себе сорочку, ти б неодмінно те зробив, я певна. Але ж не тільки сорочка зникла. Ще й ложка десь запропастилася та й це ще не все. Було десять ложок, а лишилося дев'ять. Твою сорочку, мабуть, чи не теля з'їло, але ж ложки воно ніяк не могло проковтнути, то вже певно.

— А що ж іще пропало?

— Шість свічок пропало, от що! Звісно, їх могли поцупити пацюки. Я навіть певна, що вони їх поїли. Дивно мені тільки, як це вони ще цілий будинок наш не сточили! Ти все збираєшся позабивати їхні нори, та діла з того немає. Якби вони були спритніші, Сайласе, то давно б уже кублилися в твоїй чуприні, а ти того й не помітив би! Ну, але ж не пацюки потягнули ложку, то вже я добре знаю.

— Годі-бо, Селлі, я винен, то, звичайно, мій недогляд. Завтра ж обов'язково позабиваю всі нори.

— Куди там квапитись, встигнеш і в наступному році… Матільдо Анджеліно Арамінто Фелпс!

Наперсток тріснув дитину по голові, й дівчатко витягло пальці з цукорниці, не насмілюючись і пікнути. Раптом вбігла негритянка й сказала:

— Ой місіс, у нас простирадло десь поділося!

— Простирадло десь поділося! Милосердний боже!

— Я сьогодні ж позабиваю всі нори, — винувато промовив дядько Сайлас.

— Мовчав би там! Ти що, гадаєш, що пацюки й простирадло потягнули! Куди ж воно поділося, Лізо?

— Їй-богу, не знаю, місіс Селлі. Вчора воно висіло на мотузці, а нині нема: хтозна-де поділося…

— Видно, кінець світу настає. Зроду-віку такого не бачила!.. Сорочка, простирадло, ложка, шість свічок…

— Місіс, — прибігла молода мулатка, — мідний свічник десь подівся!

— Забирайся звідси, негіднице, бо так цією пательнею й затоплю…

Ну, бачу, тітці вже допекло до живих печінок. Я почав поглядати навколо, метикувати, як би його вшитися звідси й пересидіти в лісі, поки все заспокоїться. А тітка Селлі розійшлася так, що просто спину їй немає, а решта всі принишкли, анітелень. Аж раптом дядько Сайлас, розгублено глипаючи на неї, витягав зі своєї кишені ложку. Тітка Селлі так і завмерла, роззявивши рота та знявши догори руки, — а мені щиро захотілося дременути кудись якнайдалі звідти, але це тривало недовго, бо вона відразу ж сказала:

— Так я й думала! Виходить, вона весь час лежала ь твоїй кишені, і я певна, що й усе інше ти десь заховав. Як вона туди потрапила?

— Я й сам не знаю, Селлі, — відповів дядько винувато, — а то б я тобі сказав. Перед сніданком я читав сімнадцяту главу «Діянь апостолів» і думаю, що, мабуть, ненароком всунув у кишеню ложку замість Євангелія… Ну, так і є: Євангелія в кишені немає. Піду-но та подивлюся: якщо Євангеліє лежить на місці, виходить, я поклав його не в кишеню, а замість Євангелія поклав туди ложку та…

— Ой, ради бога! Дай мені спокій! Гетьте звідси всі до одного, і щоб і духу вашого тут не було!.. Та не навертайтеся мені на очі, поки я не заспокоюсь!

Я почув би її навіть і тоді, коли б вона це пошепки до себе сказала, а не горлала щосили, і я навіть мертвий підвівся б та скорився б їй. Коли ми переходили вітальню, старий узяв свого капелюха, й цвях упав додолу; він підняв його, поклав мовчки на полицю над каміном і подався з хати. Том глянув на старого, згадав про ложку і сказав:

— Ні, переправляти з ним речі ніяк не можна: він ненадійна людина. — Потім додав: — А втім, діставши з кишені ложку, дядько став нам, сам того не знаючи, у великій пригоді; треба йому віддячити, тільки так, щоб він про те не догадувався: ходімо та позабиваймо всі пацючі нори!

Виявилося, що пацючих нор у льоху до біса, і ми поморочилися більш ніж годину, проте чесно та сумлінно позатикали всі діри. Ледве встигли закінчити, коли чуємо — по сходах кроки; ну, ми загасили світло та причаїлися, аж тут іде старий Фелпс із свічкою в одній руці і з оберемком усякого мотлоху в другій, та так ступає, наче сновида. Спершу поткнувся він до одної нори, потім до другої — геть усі обійшов. А тоді постояв хвилин із п'ять, оббираючи в задумі лій зі свічки, а далі повернувся, мов уві сні, та й почвалав до сходів і знай бурмоче сам до себе:

— Хоч убий, не пригадую, коли я це робив. Я міг би показати їй, що тут усе гаразд і що через пацюків мене нічого винити. Та нехай собі!.. Однаково не буде з того ніякого пуття.

Отак він брався по сходах нагору, мимрячи собі щось під носа, а після нього й ми вийшли з льоху. Хороший був старий! Та такий він у пам'яті в мене залишився ще й досі.

Том дуже бідкався, що ж його з ложкою робити, бо, каже, без ложки ми ніяк не обійдемось. Думав він, думав і зметикував, що треба робити, а тоді пояснив і мені. Ми повернулися до їдальні та й ну коло кошичка з ложками крутитися, поки побачили, що тітка Селлі йде; тоді Том почав лічити ложки, викладаючи їх одну по одній із кошичка, а я тим часом сховав одну в рукав.

— Уявіть собі, тітонько Селлі, — звернувся до неї Том, — тут тільки дев'ять ложок.

А вона йому на те:

— Ходіть собі бавтеся, тільки не морочте мені голови! Я знаю краще за вас, сама їх лічила.

— Еге ж, я двічі перелічував їх, тітонько, і все в мене виходить тільки дев'ять.

Вона, знати, відразу вся гнівом загорілася, а проте підійшла й почала рахувати, та й кожен на її місці перераховував би.

— Господи, що ж це діється! Справді, тільки дев'ять! — вигукнула вона. — Ото нечиста сила, доведеться знову перелічувати!

Я тихенько поклав на місце ту ложку, що була у мене в рукаві; вона перелічила й сказала:

— Бий тебе сила божа! Знову їх десять!

А сама стоїть сердита така й не знає, що діяти. Том сказав:

— Ні, тітонько, мені все ж не віриться, щоб їх було тут десять.

— Ти що ж, йолопе, не бачив, як я лічила?

— Та бачив, але…

— Гаразд, дивись, я полічу їх ще раз.

Я знову одну хапнув, і вийшло дев'ять, як