Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

— Ця дорога, — пояснив Лобсин, — іде з сіл Урджар і Муканчі. Запам'ятай, це останні російські села перед митницею Бахти. Цією дорогою селяни їздять в гори Алатау, на західній стороні воріт, де росте гарний ялиновий ліс. Вони його вирубують і вивозять до себе. Мабуть, всі села збудовані з цього лісу.

— Як же їм дозволяють вирубувати ліс на китайській землі? — вигукнув я.

Лобсин розсміявся.

— На західній стороні воріт земля російська, і ця дорога іде весь час по російській землі вздовж берега озера Алаколь. А ми за пікетом Теректи теж уже переїхали через кордон. Біля озера вона робить великий закрут.

Я вийняв карту і побачив, що Лобсин має рацію. Ми зовсім непомітно поминули кордон між Росією і Китаєм. А поки я її розглядав, Ібе давав себе взнаки. Він налітав окремими сильними поривами і підхоплював на твердій дорозі пилюку, яка слалась струмочками по коліях, пробитих важкими селянськими возами, навантаженими ялиновими колодами. Пориви вітру посилювались, і довелося більше насунути на вуха свої зимові шапки.

Коли озеро Джаланаш скінчилось, від нього по дну долини потяглася на південь смуга тростини, дрібних кущів.

Та ось серед висот Алатау праворуч від дороги відкрилось гирло поперечної долини, що простягалась на захід. Лобсин, який їхав з Очиром на чолі каравану, звернув угору по цій долині, туди ж звернули і колії дороги, по якій селяни вивозили свій ліс. Я зрозумів, що Лобсин хоче сховатися в цій долині, і під'їхав до нього.

— Це долина річки Токти, — відповів він на моє запитання. — Тут недалеко мусить бути російський митний пост, де ми знайдемо захисток від Ібе. Інакше ми всі замерзнемо.

Тепер ми йшли вже не проти вітру, а напереріз йому, і при сильних поривах він прямо збивав з ніг; верблюди хиталися і відкачувались у сторону. Добре, що ми, очікуючи Ібе, дуже міцно ув'язали всі в'юки, щільно прикривши наметом дрібні дорожні речі, інакше все розметало б і занесло б далеко. Горби обох схилів долини підвищувались і вже трохи захищали від вітру. По дну долини текла добра річка, і видно було, жк на ній зникає сніг і починає проглядати лід.

Понад годину ми повзли з зупинками вгору по долині до маленького селища митного поста. Воно стояло серед більш високих гір, які надійно захищали від вітру, і, вже наближаючись до нього, ми відчули, що пориви слабші, тоді як угорі в повітрі чути було безугавний шум, свист, виття. Там Ібе розігрався на всю свою силу.

Пост стояв біля північного підніжжя стрімкого, майже прямовисного схилу, який, був йому захистом; на схилі де-не-де росли ялиночки, що вчепилися корінням, наче кігтями, в схил, в розколини між камінням. Невеликий двір був обгороджений невисоким муром, складеним з кам'яних плит. В глибині стояв дерев'яний будинок з трьома вікнами, з розфарбованими наличниками українського типу. Очевидно, його будували теслярі з Урджара або Муканчі з лісу, зрубаного тут же, в Алатау. У цих селах здавна жили переселенці з України. На другій стороні стояла дерев'яна будівля — конюшні. Ворота були замкнені, але через мур видно було, що по двору ходить вартовий.

Ми зупинилися коло воріт, вартовий зараз же вийшов до «нас і розпитав, хто ми, звідки і куди пробираємося. Я передав йому наші паспорти і просив доповісти начальникові поста нашу просьбу дозволити нам переждати Ібе коло поста.

Вартовий поніс паспорти і незабаром повернувся разом з начальником, який віддав нам папери і дозволив розташуватися табором за муром, де за кілька кроків був рівний майданчик на березі річки, на якому міг поміститися наш намет. Ми нап'яли його під захистом будинку поста, так що Ібе лише слабо шарпав його. Верблюдів поклали з одної сторони намету біля самого муру, коней — з другої. Вода була під рукою. Що ж до корму для тварин, то справа була погана. З ночівлі біля улоговини, що простягалася від Алаколю до Джаланашу, ми вивезли великий сніп нарізаної тростини для коней, але коли знявся Ібе, її довелося кинути, бо вітер почав її так шарпати, що затримував верблюда, на якому сніп був прив'язаний, і ясно було, що до ночівлі ми сніп не довеземо. Поблизу поста по долині де-не-де росли кущики і жмутки полину та іколючки, так що верблюди могли дечого поїсти, але для коней не було майже нічого. Коли ми влаштувалися і повісили казанок із супом, я пішов на пост до начальника. В одній половині будинку у великій кімнаті знаходилось 10 козаків, що спали на нарах у два яруси попід стінами, а в другій кімнаті, меншій, жив начальник, молодий офіцер, і тут же була його канцелярія. У конюшні, звичайно, були коні, на яких козаки роз'їжджали, оглядаючи прикордонну місцевість; отже, мав бути і корм для них, і я спитав начальника, чи не може він продати нам трохи сіна на ніч. Він погодився і звелів прийти, коли смеркне.

На протязі дня козаки по черзі заходили до нас, ми частували їх чаєм — не монгольським з сіллю та молоком, бо його у нас не було, а з баурсаками, звичайно, вже далеко не свіжими, та леденцями, які ми мали в запасі для Кульджі. Під час розмов я дізнався, що пост відсунутий від самого кордону, який проходить вздовж по Долині воріт, в глиб гір через Ібе, який дме в зимове півріччя досить часто, а в самій долині досягає такої сили, що дерев'яний будинок не міг би витримати — ніякий дах не встояв би, а, поки дме Ібе, неможливо вийти навіть за двері. По всій долині, сказали козаки, немає жодного житла, жодна юрта киргизів не встояла б тут. Юрти трапляються, і то лише влітку, коли Ібе слабкий і дме зрідка, за декілька верст в обидві сторони від воріт.

Козаки скаржились, що жити на посту дуже скучно. У ті дні, коли тихо, вони, завжди вдвох, виїжджають у долину на кілька годин, щоб оглянути кордон в ту чи іншу сторону. Контрабандистів зустрічають дуже рідко, часом якогось китайця, який на собі несе шовковий товар продавати в Лепсинськ, але продирається майже завжди вночі, тим-то впіймати його можна лише випадково; ще рідше трапляється киргиз або калмик верхи. Людей по цій дорозі майже не зустрінеш, хіба що іноді селян, які їдуть у гори по ліс або везуть його звідти. А ще скучніше сидіти на посту цілими днями, коли дме Ібе. Це буває кожної зими по