Гюстав Флобер - Пані Боварі

— Іди ж, шукай! Так треба!.. Біжи! Постарайся!.. Я так тебе любитиму!

Він пішов, але за годину вернувся і похмуро сказав:

— Я був у трьох місцях… Нічого не виходить.

Нерухомо, мовчки сиділи вони одне проти одного обабіч каміна. Емма знизувала плечима. Потім тупнула ногою й процідила крізь зуби:

— Бувши тобою, я знала б, де знайти!

— Де?

— В конторі!

І вона подивилась на нього.

Пекельна сміливість блищала в її палючих очах; повіки мружилися хтиво й визивно. Леон відчув, що воля в ньому слабне під німою настійливістю цієї жінки, що штовхає його на злочин. Йому раптом стало страшно, і, щоб перервати розмову на цю тему, він ляснув себе по лобі й скрикнув:

— Ага! Сьогодні вночі повертається Морель! Сподіваюся, він мені не відмовить. (Морель, син багатого комерсанта, був його товариш.) Завтра я принесу тобі гроші.

Але Емма не зраділа цій новій надії так, як він цього чекав. Невже вона підозрівала обман? Він почервонів і заговорив знову:

— Але якщо до третьої не прийду, кохана, ти мене більше не жди. Ну, пробач, мені час іти. Бувай здорова!

Він потиснув їй руку, але пальці її лишились нерухомі. У неї вже не було сили ні на яке почуття.

Пробила четверта година, і, скоряючись виробленій звичці, вона, ніби автомат, підвелася з місця, щоб їхати назад до Йонвіля.

Погода була чудова. Стояв один із тих ясних і свіжих березневих днів, коли сонце виблискує в сліпучо-білому небі. Вбрані по-святковому руанці гуляли по вулицях — веселі, задоволені. Емма дійшла до соборної площі. Люди виходили з вечерні; юрба пливла із трьох порталів, як річка з-під трьох прогонів моста, а посередині нездвижною скелею стояв воротар.

Тоді їй згадався той день, коли, схвильована тривогами й надіями, вона входила у глиб цього величного храму, а любов її була ще глибша, ще величніша. Збентежена, розгублена, майже непритомна, ішла вона все далі, і під вуаллю в неї бігли сльози.

— Побережись! — почувся раптом голос із розчинених воріт.

Вона спинилась і пропустила тильбюрі: вороний кінь так і басував у його голоблях; правив якийсь джентльмен у соболиній шубі. Хто б то такий? Щось наче їй по знаку… Екіпаж рвонув уперед і зник з очей.

А, та це ж віконт! Емма обернулась: на вулиці не було нікого. А вона була така пригнічена, така нещасна, що притулилася до стіни, щоб не впасти.

Потім вона подумала, що, можливо, помилилась. А втім, може, й не помилилась. Усе і в ній самій, і в зовнішньому світі було тепер якесь оманливе, непевне. Їй здавалось, що вона гине, котиться нестримно в якусь страшну безодню… Вона майже зраділа, коли, дійшовши до «Червоного хреста», зустріла добряка Оме. Фармацевт наглядав, як носії вантажили в «Ластівку» великий ящик аптекарських товарів. У руці в нього був вузлик з півдесятком басурманчиків для дружини.

Пані Оме дуже любила ці важкенькі булочки, спечені в формі тюрбана, їх їдять у піст, намазуючи солоним маслом: це один з останніх пережитків середньовічної кухні, що сягає чи не до епохи хрестових походів. У давнину такими булками ласували кремезні нормандці: при жовтавому світлі смолоскипів їм здавалось, що перед ними на столі поміж дзбанами вина з корицею та велетенськими кільцями ковбас лежать голови сарацинів. Хоч у аптекарші зуби були препогані, вона уминала ці басурманчики з героїзмом предків, і тому пан Оме щоразу, коли бував у місті, обов'язково купував їй цих ласощів у найкращого пекаря на вулиці Массакр.

— Дуже радий вас бачити, — озвався аптекар, допомагаючи їй залізти в «Ластівку».

Потім він підвісив вузлик до ременів багажної сітки, зняв капелюха і, схрестивши руки, завмер у задумливій наполеонівській позі.

Але коли диліжанс спустився з гори і до нього, як завжди, підбіг жебрак, Оме вигукнув:

— Не розумію, як усе-таки уряд терпить це, по суті злочинне, ремесло! Цих волоцюг слід би було ізольовувати й посилати кудись на примусову роботу. Слово честі, прогрес посувається черепашачою ходою. Скільки в нас іще дикості й варварства!

А сліпий простягав капелюха, і він теліпався біля краю дверцят, ніби клапоть подертої оббивки.

— Ось вам типовий зразок золотухи, — проголосив аптекар.

Він добре знав бідолашного старого, але вдавав, що бачить його вперше, і став бурмотіти вчені слова: рогівка, помутніння, склера, фацієс, а потім спитав доброзичливим тоном:

— І давно вже, чоловіче добрий, у тебе ця жахлива недуга? Ех, не напивався б ти щодня в шинку та дотримувався б певного режиму!

Він радив йому пити добрі вина, добре пиво, їсти добре м'ясо. А сліпий співав собі далі; він взагалі мав вигляд напівідіота. Нарешті пан Оме розстебнув гаманця.

— На тобі су, дай мені два ліари здачі. Та не забувай моїх порад, ось побачиш — поможеться.

Івер наважився висловити сумнів щодо дієвості тих порад. Але аптекар заявив, що зміг би вилікувати його протизапальною маззю власного винаходу, і тут же назвав свою адресу:

— Пан Оме, біля ринку, кого завгодно спитайте.

— А тепер, — сказав кучер, — за всю цю мороку покажи нам кумедію.

Сліпий присів навпочіпки, задер голову, висолопив язика, підкотив під лоба каправі очі і, тручи собі живіт обома руками, загарчав, як голодний пес. Еммі стало нестерпно гидко, і вона кинула йому через плече п'ятифранковика. То було все її багатство, і їй заманулось викинути його таким чином.

Диліжанс уже рушив їхати далі, коли Оме раптом вихилився з вікна і закричав:

— Гляди ж, ні молочного, ні мучного! Носити тільки вовняну білизну і обкурювати вражені ділянки шкіри ялівцевим димом!

Знайомий краєвид, що розстилався перед очима, потроху відволікав Емму від її горя. Нестерпна втома змогла всю її істоту, і додому вона повернулась охляла, очманіла, мов сонна.

«Що буде, те й буде!» — думала вона.

А втім, хто знає? Адже щохвилини може статись якась надзвичайна подія. Можливо, Лере раптом помре…

О дев'ятій годині ранку вона прокинулась від галасу на площі: біля ринку юрмився народ, — усі тислися прочитати велике оголошення, наліплене на стовпі. Жюстен став на тумбу й хотів його зірвати, але якраз у цю мить хлопця схопив за барки сторож.

Пан Оме вийшов із аптеки; посеред натовпу просторікувала тітка Лефрансуа.

— Пані, пані! — крикнула Фелісіте, вбігши в кімнату. — Що це воно робиться?

І бідна дівчина схвильовано подала їй жовтого папера, якого вона зняла допіру з дверей. Емма з першого погляду побачила, що то було оголошення про розпродаж їхнього майна.

Вони мовчки дивились одна на одну. Між панею і служницею не було ніяких таємниць. Нарешті Фелісіте