Гюстав Флобер - Пані Боварі

— А я б на вашому місці знаєте що зробила? Пішла б до пана Гійомена.

— Хіба?

Це питання означало: «Адже ти все знаєш через слугу; хіба його хазяїн говорив щось про мене?»

— Так, зайдіть. Добре зробите…

Емма причепурилася, одягла чорну сукню й капелюшок, оздоблений стеклярусом; щоб її не помітили (на площі було й досі чимало народу), вона пішла задвірками по берегу.

Задихавшись, дійшла вона до хвіртки нотаріуса; небо було похмуре, трусило потроху сніжком.

На дзвінок вийшов Теодор у червоному жилеті; він майже фамільярно, ніби своїй знайомій, одчинив двері пані Боварі і провів її до їдальні.

Під кактусом, що заповнював нішу, гуготіла чимала кахляна грубка; на стінах, оббитих шпалерами під дуб, висіли в рамках чорного дерева «Есмеральда» Штейбена та «Жінка Потіфара» Шопена[73]. Накритий стіл, дві срібні грілки, кришталеві ручки на дверях, паркет і меблі — все блищало бездоганною англійською чистотою; у шибках були повставлювані в куточки косинчики мальованого скла.

«Якби мені таку їдальню», — майнуло Еммі в голові.

Увійшов нотаріус; лівою рукою він підтримував свого халата з квітчастими розводами, а правою то злегка піднімав над головою, то знову насував брунатну оксамитову шапочку, претензійно збиту на правий бік, де кінчались три біляві пасма; зачесані з потилиці, вони прикривали його лисий череп.

Показавши відвідувачці на крісло, Гійомен попросив пробачення за неввічливість і заходився снідати.

— Я до вас із проханням, пане, — промовила Емма.

— Яким? Слухаю вас, ласкава пані.

Вона почала розповідати йому про своє становище.

Метр Гійомен знав його і без того — він був потай зв'язаний із торговцем мануфактурою, завжди дістаючи від нього гроші для позичок під закладні.

Отож він знав (і то краще від самої Емми) всю довгу історію цих векселів, спочатку на маленькі суми, з різними іменами на бланку, розбитих на довгі терміни, безліч разів переписуваних, аж поки Лере не зібрав усі протести й не доручив своєму приятелю Венсару порушити від свого імені судову справу: він не хотів, щоб у містечку вважали його за кровожерного тигра.

Вона пересипала своє оповідання обвинуваченнями проти Лере, обвинуваченнями, на які нотаріус лише зрідка відповідав якимись невиразними словами. Він їв собі котлетку, присьорбував чай, потопаючи підборіддям у своїй голубій краватці, зашпиленій двома діамантовими шпильками, скріпленими тоненьким золотим ланцюжком, і все усміхався якоюсь чудною усмішкою — солодкавою і двозначною. Аж ось він помітив, що Емма промочила ноги.

— Присуньтеся до грубки… Поставте ноги вище… До кахлів…

Вона боялась забруднити кахлі. Господар галантно відповів:

— Прекрасне нічого не може зіпсувати.

Тоді вона спробувала розчулити його і, сама розхвилювавшись, стала розповідати про свої домашні нестатки, про свої турботи і потреби. Метр Гійомен розумів її; авжеж, така елегантна дама! І, не перестаючи їсти, він зовсім повернувся до неї так, що коліном черкався її черевика, підошва якого парувала біля гарячої грубки.

Але коли вона попросила в нього тисячу екю, він стиснув губи. Він дуже шкодує, заявив він, що свого часу вона не доручила йому вести свої майнові справи: є дуже багато зручних — навіть для дами — способів пускати гроші в обіг. Можна було майже зовсім без ризику зважитись на пречудову спекуляцію з грюменільськими торфовищами або гаврськими ґрунтами… Нотаріус терзав Емму фантастичними сумами, які б вона напевно могла була заробити.

— Як це так сталось, — провадив він далі, — що ви не звернулись до мене?

— Сама не знаю, — відповіла Емма.

— Ні, справді, чому? Може, ви мене боялись? Але тут скоріше мені, а не вам, треба скаржитись на долю… Ми ж майже незнайомі. А проте я відданий вам безмежно; сподіваюсь, ви вірите мені?

Він схопив її руку і припав до неї жадібним поцілунком, потім поклав до себе на коліно і тихенько перебирав її пальці, нашіптуючи усякі ніжності.

Його нудотний голос дзюрчав, немов струмочок; крізь відблиски окулярів очі метали іскри, а пальці його залазили обережно до Емми під рукав, мацали її руку. Вона чула на своїй щоці його переривчасте дихання. Ця людина була їй страшенно неприємна.

Вона різко встала і промовила:

— Я чекаю, пане.

— Чого? — спитав, пополотнівши, нотаріус.

— Грошей.

— Але ж…

І, піддаючись поривові непереможного бажання, раптом сказав:

— Гаразд!

Забувши, що він у халаті, він повз до неї навколішки.

— Благаю вас, не йдіть! Я вас люблю!

І обняв її за стан.

Гаряча хвиля крові хлюпнула в лице пані Боварі. В страшному гніві вона подалась назад і скрикнула:

— Ви безсоромно користуєтесь моїм жахливим становищем, пане! Хай я нещасна, але не продажна!

І вона пішла.

Нотаріус сидів, як очманілий, втупивши очі в свої вишивані домашні пантофлі. То був любовний подарунок. Споглядаючи їх, він нарешті утішився. До того ж він зміркував, що така інтрига могла б завести його задалеко.

«Мерзотник! Хам!.. Яка підлота!» — думала Емма, ідучи квапливим нервовим кроком попід придорожніми осиками. Досада невдачі ще більше підсилювала гнів її ображеної цнотливості: їй здавалось, що провидіння навмисне переслідує її, і, підносячись у власній гордості, вона ніколи ще так не шанувала себе, ніколи не зневажала так інших, її охопило якесь шаленство, їй хотілось бити всіх мужчин, плювати їм в обличчя, шарпати їх на шматки; бліда, тремтяча, люта, вона, не спиняючись, швидко простувала вперед, вдивляючись крізь сльози у пустельний обрій і ніби насолоджуючись цією ненавистю, що душила її.

Коли вона побачила свій дім, її опанувало цілковите знесилля. Ноги не слухались її, — а йти було треба. Куди тут утечеш?

Фелісіте виглядала її на порозі.

— Ну як?

— Ніяк, — сказала Емма.

І цілу чверть години вони удвох перебирали всіх йонвільців, які могли б стати у пригоді. Але щоразу, коли Фелісіте називала чиєсь ім'я, Емма заперечувала:

— Навряд… Не захочуть вони!

— Та скоро ж пан прийде!

— Знаю… Іди собі.

Вона зробила все, що могла. Годі було придумати щось інше. Коли прийде Шарль, вона скаже йому навпростець:

— Іди звідси. Не ходи по килиму, він уже не наш. Від усього твого дому не лишилось тобі ані стільця, ані шпильки, ані цурочки! І це я занапастила тебе, нещасний!

Тоді він розридається, поплаче-поплаче, а потім примириться з долею і простить усе.

— Так, — шепотіла вона, скрегочучи зубами, — він простить мені, а я б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся зі мною… Нізащо в світі!

Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Але чи вона йому признається, чи ні, байдуже: не сьогодні-завтра він сам довідається про катастрофу; отже, доводиться ждати цієї жахливої сцени і