Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

забурчав, за ним забурчала решта рибалок, а потім ми обидва піднялися вгору, до людей, що сунули тротуаром, рибалка й тепер щось бурмотів. Я заговорив з ним про його дружину, аби сказати йому бодай щось люб'язне перед тим, як остаточно запанує ніч. А жінці відразу заманулося продати мені книжку. Сказала, буцімто забула покласти її до скрині. «Так буде набагато дешевше, майже задурно», — переконувала вона. То був старий невеличкий томик Монтеня — таки справді всього за франк. Я, звичайно, не відмовився дати жінці цю невелику радість, та ще й за такі мізерні гроші. Я купив Монтеня.

Вода під мостом налилася свинцем. Мені нікуди не хотілося йти. На бульварах я випив кави з вершками й розгорнув щойно куплену книжку. Розгорнувши, натрапив саме на ту сторінку, де Монтень писав дружині листа з приводу смерті одного з їхніх синів. Те місце зразу зацікавило мене, мабуть, тому, що я пов'язав його з хворобою Бебера.

«Ох, не побивайся так тяжко, люба жіночко! — десь такими словами звертався Монтень до дружини. — Тобі треба втішитись! Усе владнається!.. В житті залагоджується все… Крім того, — писав він далі, — якраз учора, розбираючи давні папери одного мого приятеля, я натрапив на листа, якого Плутарх писав своїй дружині за обставин, дуже близьких до наших. Я побачив, дорога дружино, що той лист добре написано, й тому пересилаю його тобі! Лист просто чудовий! Я хочу, щоб ти зразу його прочитала й розповіла мені, як гояться твої сердечні рани!.. Люба дружино, я посилаю тобі прегарного листа! Він майже такий, як Плутархів, і в цьому можна пересвідчитись! Цей лист завжди буде тобі цікавий! А проте… Люба дружино, познайомся з ним! Перечитай його добре! Покажи його друзям! Прочитай іще раз! Тепер я вже спокійний! Я певен, він одразу додасть тобі сили! Твій чоловік Мішель». Ось, сказав я собі, те, що можна назвати доброю роботою. Та жіночка, напевне, пишалася, що її такий добрий Мішель не побивається. Зрештою, це їхній власний клопіт.

Коли судиш серце інших людей, мабуть, помиляєшся завжди. Може, вони справді тяжко переживали? Тільки виражали своє горе так, як було властиво тій добі?

А от щодо Бебера, то цей день став мені наче проклятий. Не пощастило мені з Бебером, і живим, і мертвим. Здавалося, для нього нічого нема на цій землі, нема навіть у Монтеневих рядках. А втім, те саме, певне, чекає кожного, бо, тільки-но виявиш наполегливість, натикаєшся на порожнечу. Ну, що тут скажеш — я вийшов з Рансі вдосвіта, тепер слід повертатись, а я не приніс нічого. Я нічого не міг дати йому, й поготів не міг зарадити його тітці.

Перше ніж повертатись, я ще покрутився на майдані Бланш. Згодом побачив, що на вулиці Лепік повно людей, ше більше, ніж завжди. Я теж пішов нею, прагнучи довідатись, що там діється. Натовп зібрався на розі, де торгував різник. Треба було мало не задушитись, аби побачити, що всередині кола. Там стояла величезна гладка свиня. Не можучи втекти, свиня несамовито вищала, мов людина, до якої без упину чіпляються. А втім, і тварині не давали спокою люди і ламали їй вуха, аби ще дужче роздратувати бідолаху. Свиня, викривлюючи ратиці, крутилася, намагаючись утекти, зірватися з прив'язі, і тоді їй дошкуляв уже хтось інший, тварина нестямно ревіла з болю. А люди аж захлиналися реготом.

Грубезна свиня не знала, як заховатись у тому оберемку соломи, який їй полишили і який розлітався на всі боки, коли вона вищала та сапала. Тварина не знала, як сховатися від людей, і вже збагнула власну безпорадність. Ревучи, вона раз по раз сцяла, але й це не полегшувало її становища. Вереск і виск теж не зараджували. Нічого не вдієш. Юрба тішилась. Різник, ставши на порозі крамниці, перемигувавсь і жартував з покупцями, вимахуючи широким ножем. Різник теж був утішений. Він купив і прив'язав цю свиню задля реклами.

Навіть на весіллі своєї доньки він не відчув більшої радости.

Перед крамницею купчилося дедалі більше люду, дивлячись, як, намагаючись утекти, свиня щоразу падає, тонучи в складках сала. Але й цього було не досить. їй на спину висадили невеликого лютого песика й нацькували його на тварину, заохочували кусати її розлогі м'ясива. Юрба вже аж нетямилась. Надбігли поліцаї і всіх розігнали.

Коли такої пори вийти на середину мосту Коленкур, удалині, над широким озером ночі, що поглинуло цвинтар, можна добачити перші вогні Рансі. Це аж на тому боці. Щоб дістатися, треба обходити цвинтар — як далеко! Тоді здається, ніби обходиш саму ніч, бо сплине чимало часу і ступиш тисячі кроків, поки дійдеш до бастіонів.

Ось і двері місцевої акцизної контори, я проминаю запліснявілу комірчину, де зеленим грибом умостивсь писарчук. Уже близько. Місцеві собаки гавкотом засвідчили свою пильність. Під ліхтарем іще видніють квіти, їх продають, бо тут завжди чекають на небіжчиків, яких вряди-годи несуть на цвинтар. Збоку ще один цвинтар, далі бульвар Повстання. Прямий і широкий, він усіма своїми ліхтарями піднімається в ніч. Пройти трохи ним, а потім ліворуч. То моя вулиця. На ній ані лялечки, але однаково кортить піти кудись далеко-далеко. Ще б які-небудь капці, аби нечутно підніматися сходами до своєї квартири. Якщо Веберів стан не поліпшиться, я тут для всіх стану нікчемою. А втім, я зробив усе. Мені нема чим дорікнути. Хіба я винен, що в таких випадках нічого не можна вдіяти? Я пройшов повз будинок, де жив Вебер, і, здавалося, ніхто мене не помітив. Зайшовши до кімнати, я не став піднімати жалюзі, а крізь шпарини намагався роздивитись, чи стоять ще люди перед Беберовим будинком. З нього вийшло кілька відвідувачів, проте сьогодні вони видавались не такі, як учора. Одна хатня робітниця, яка жила в сусідстві і яку я знав дуже добре, плакала. «Певне, йому знову погіршало, — сказав я собі. — В усякому разі не покращало… А може, він уже помер? — міркував я далі. — Бо одна жінка навіть плакала!..» День закінчився.

Я, проте, намагався з'ясувати, чи справді в цьому випадку я виявив власну нікчемність. Душа, скута холодом, мовчала, немов обернувшись на маленьку ніч у закутку великої, ніч, створену тільки до мене.

Інколи чулася чиясь хода, луна чимраз гучніше озивалась у кімнаті, потім гула й затихала… Тиша. Я знову дивився, чи нічого не діється на вулиці перед моїми вікнами. Нічого, все діялось тільки в мені, переді мною поставало те саме питання.

Зрештою я заснув з тим питанням, власною