Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

мама ж знає, що вона жидівка, вона почуває себе жидівкою і все-таки залишається біля приймача. Пані Бірненшатц ще позавчора пророче вигукнула: «Це війна, діти мої, і війна програшна, жидівському народові залишається тільки знову взяти свою жебрацьку торбу». Тепер вона дрімала серед цього репету, вряди-годи розплющуючи свої підведені очі, й її велика голова з чорними, як вороняче крило, кісьми рвучко здригалася. А голос знову почав, перекрикуючи бурю:

— А тепер починається цинізм. Ця держава, якою заправляє меншина, зобов'язує своїх підданців провадити політику, яка змусить їх стріляти у своїх братів.

Вона підвелася. Ці хрипкі слова, які тяжко виривалися із натрудженої горлянки, були мов удари ножа. Він катував жидів: поки він говорить, тисячі конають у концентраційних таборах, а голосові його дозволяють вільно розлягатися у нашому домі, в цій вітальні, де ми ще вчора приймали двоюрідного брата з обпеченими повіками, якого катували в Дахау.

— Бенеш вимагає від німців: якщо я воюватиму з Німеччиною, ти повинен стріляти у німців. А якщо відмовишся, то будеш зрадником і я накажу тебе розстріляти. Те саме він вимагає від угорців та поляків.

Голос був тут, грімкий і розкотистий голос ненависти; цей чоловік був поруч з Еллою. Широкі німецькі рівнини, гори Франції зникли, він був геть біля неї, поза віддаллю, він шаленів у її домівці, він дивиться на мене, він бачить мене. Вона обернулася до матері, до Іві, та вони відсунулися назад, Елла ще могла їх бачити, та не могла до них доторкнутися. Париж так само опинився поза межами засягу, світло, що промикалося крізь вікна, мертве падало на килим. Сталося непомітне розокремлення людей і предметів, вона залишилася одна-однісінька на світі з цим голосом.

— Двадцятого лютня цього року я заявив у райхстазі, що потрібно змінити життя десяти мільйонів німців, які мешкають поза кордонами Німеччини. Проте пан Бенеш учинив інакше. Він вдався до ще дужчого гніту.

Він говорив з нею наодинці, віч-на-віч, з дедалі більшою роздратованістю і прагненням залякати її, завдати їй болю. Вона була мов зачаклована й невідступно дивилася на ебонітовий корпус приймача. Вона не чула, що він каже, та голос його немовби здирав із неї шкіру.

— Ще дужчий терор… пора винищення…

Вона різко обернулася і вийшла з кімнати. Голос переслідував її у передпокої, невиразний, розчавлений, так само отруйний; Елла хутко увійшла до своєї кімнати і замкнула двері на ключ. А він знай нахвалявся, там, у вітальні. Та вона чула тільки невиразне бубоніння. Вона втомлено сіла на стілець: невже немає ані однісінької душі, матері замордованого жида, дружини розстріляного комуніста, яка взяла б револьвер і пішла та застрелила його? Вона стиснула кулаки, вона думала, що якби була німкенею, то знайшла б у собі сили забити його.

Матьє підвівся, взяв у кишені плаща одну з Жакових сигар і штовхнув двері у коридор.

— Якщо це через мене, — сказала марселька, — то можете курити тут: мій чоловік палить люльку, і я вже звикла.

— Дякую, — відказав Матьє, — просто я хочу трохи розім'яти ноги.

Насправді йому йому просто не хотілося їх бачити. Ні дівчинки, ні молодиці, ні кошика. Він ступнув кілька кроків коридором, зупинився і запалив сигару. Море було голубе і спокійне, він ковзав уздовж моря, думав собі: «Що зі мною відбувається?» Тож відповідь цього чоловіка була недвозначною: «Розстрілюймо, заарештовуймо, ув'язнюймо». І все воно для тих, хто так чи так його не влаштовує; Матьє хотів напружено вдуматися і збагнути. Ніколи не бувало такого, щоб він чогось не зрозумів; це була єдина його потуга, єдиний його захист, його остання гордість. Він дивився на море й думав: «Я не розумію, й тоді я поставив нюрнберзькі вимоги. Ці вимоги були цілком ясні: передовсім чому я йду на війну», — сказав він собі. Це виглядало не дуже хитро, і все ж таки воно було не зовсім ясне. Те, що стосувалося особисто його, було просте і чітке: він зробив ставку і програв, його понівечене життя позаду. Я нічого не залишаю, ні за ким не шкодую, навіть за Одетою, навіть за Івіш, я ніхто. Залишалася сама подія. Я проголосив, що нині, за двадцять років після заяви президента Вільсона, нарешті вступає в силу право на вільне пересування для трьох з половиною мільйонів людей, все, чого він досі досягнув, було сумірне з людськими можливостями, невеликі прикрощі й катастрофи, він бачив, як вони надходять, він дивився їм у вічі. Коли він брав гроші в Лолиній кімнаті, то бачив купюри, доторкався до них, вдихав запах парфумів, який витав у тій кімнаті; й коли він назавжди поривав із Марсель, то, розмовляючи з нею, дивився їй у вічі; труднощі його були завжди пов'язані лише з ним самим; він міг сказати собі: «Я маю рацію, я не маю рації»; він міг судити лише самого себе. Тепер це стало неможливо, і знову пан Бенеш дав свою відповідь: знову смерті, знов ув'язнення, знову. Він подумав: я йду на війну, і це не має значення. З ним сталося таке, що перевершувало його. Війна перевершувала його. Річ не в тому, що вона перевершує мене, а в тому, що вона не тут. Де вона? Скрізь: вона зароджується скрізь, потяг занурюється у війну, Ґомес приземляється у війну, ці курортники в білих костюмах прогулюються у війні, немає жодного удару серця, котрий не живив би її, жодної свідомости, яка не була б нею пронизана. І все ж таки вона мов голос Гітлера, який наповнив цей потяг і якого я не можу почути: Я чітко заявив панові Чемберлену те, що нині ми розглядаємо як єдино можливе рішення; вряди-годи здається, ніби зараз доторкнешся до неї, де завгодно, хоча б у соусі турнедо, простягаєш руку, а її вже нема: залишається лише шматок м'яса в соусі. Ох, подумалося йому, треба бути одночасно скрізь.

Мій фюрере, мій фюрере, ти промовляєш, і я обертаюся в камінь, я більше не думаю, я більше нічого не хочу, я всього лиш твій голос, я зачекаю його біля виходу, я прицілюся йому в серце, та передовсім я є речником німців і саме заради німців я заявив, що не збираюся бути пасивним стороннім спостерігачем божевільних витівок політиків із Праги, я буду страдником, я не поїхав до Швайцарії, тепер мені залишилося лише бути страдником, я клянуся бути ним, клянуся, клянуся, клянуся, цить, сказав Ґомес, ми слухаємо промову біснуватого.

— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої