Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

про загальну картину й тривалі наслідки дій. Гіпотетичні запитання зазвичай відкидають, немов запитувати про майбутнє нечесно. Без дотримання чіткого плану дій демократичні країни програють опортуністичним диктатурам, які здатні діяти значно швидше, бо не питають думки народу, не підлаштовуються під нього та не несуть перед ним жодної відповідальності. Не можна зволікати з діями, аж доки катастрофу вже буде не зупинити. Позиція «розбудіть мене, коли вони візьмуть Польщу»[91] була дурістю в 1938-му та є ще більшою дурістю у 2015-му, бо ми вже мали б засвоїти урок 1 вересня 1939 року (захоплення Польщі) та шести жахливих років, що за цим слідували. Адже Чемберлен не мав підручника з історії, де можна було б прочитати, що станеться далі.

Я не хочу сказати, що ми наближаємося до точки кризи або до роздоріжжя, бо трагедія вже розгортається. Наскільки сильною вона буде, визначать рішення, які прийняли лідери вільного світу, а також виборці, які за них голосують. Агресія Путіна та ІДІЛ заскочила самовдоволений вільний світ зненацька, але це виправдання більше не працює, а ми все ще не маємо плану дій. У будь-якого політика, який збирається очолити державу, треба питати, що він зробить для покращення світової безпеки. Не можна дозволяти кандидатам та очільникам держав ховатися за непереконливою маскою «внутрішніх пріоритетів» у світі глобалізованої економіки та глобалізованого насильства.

В Україні, Сирії, Венесуелі, Ємені чи Нігерії вільний світ має бути готовим діяти на підтримку тих, хто прагне жити вільно, жити без страху. Діяти не лише у військовому плані після того, як криза вже почалася, але й в освітньому та розвивальному, допомагаючи побудувати суспільства, які б радо приймали сучасні цінності. Навіть циніки та ізоляціоністи мають визнати, що значно моральніше, економніше й ефективніше інвестувати в запобігання бідності, страху та неуцтва, які часто призводять до радикалізації, ніж у покарання цієї радикалізації, коли вона спричинить насильство. Кожен мільярд доларів, витрачений на будівництво шкіл, підготовку вчителів і долучення ізольованих до решти світу, потім заощаджує 10 мільярдів військових видатків. Адже тоді не доводиться розв’язувати проблему чергового покоління голодних і злих молодих людей, яке стало вразливим до пропаганди проти сучасності, бо сучасність геть нічого для них не зробила.

Для мене було честю взяти участь у саміті «Жінки у світі», який проходив у Нью-Йорку 2013 року. Я виступав на панельній дискусії разом із молодою дівчиною-гросмейстером Фіоною Мутезі з Уганди, її тренером Робертом Катенде та Марісою ван дер Мерве — співзасновником програми «Рух заради життя», яка просуває шахи в шкільну освіту Південної Африки. Життєвий досвід цих двох надзвичайних жінок просто не міг бути більш різним, але вони обидві говорили про важливість і силу освіти, особливо в країнах, що розвиваються.

Фіона походить із нетрів Катве — району угандійської столиці Кампали, де зростала в злиднях і страху, які мало хто з нашої нью-йоркської аудиторії міг собі уявити. Відкриття її здібностей місцевим шаховим клубом Роберта стало для Фіони справжнім дивом, показавши дівчині, чого вона може досягти своїм інтелектом. Найважливіше, що її шаховий талант дозволив не лише подорожувати світом, але й мріяти про кар’єру лікаря в майбутньому. Це перший і найпотужніший дар, який дає освіта, — упевненість у собі, що трансформує погляд дитини на її власний потенціал. Дуже мало хто з дітей може розраховувати перенести свій успіх у футболі чи іншому виді спорту в освіту чи кар’єру. Це також справедливо для шахів, але знання, що ви можете змагатися, досягти успіху й насолоджуватися собою на інтелектуальному рівні, придатне до всього, за що ви беретеся в житті.

Якщо я чогось і навчився під час моїх численних подорожей по всьому світу з метою впровадження шахів у навчальний процес, так це того, що талант існує скрізь. Питання полягає в тому, як дати йому можливість проявити себе та розвинутися. Можливість, яку створює освіта, якраз і є тим, чого так бракує в нерозвиненому світі (а також у деяких частинах розвиненого, якщо бути чесними). Адже її нестача має найрізноманітніші й доволі шкідливі наслідки. Освіта є найефективнішим способом подолання бідності та насильства, навіть розв’язання складних питань боротьби з терористичними угрупуваннями й порочними військовими злочинцями.

Програми, що витрачають мільярди на надання медичної допомоги та їжі в нужденних регіонах, — це, звичайно, чудово. Як відомо, фонди боротьби з хворобами й голодом в Африці врятували безліч життів. Проте це не є розв’язанням проблеми. Хоча життя є найбільш дорогоцінним даром, недостатньо вдавати із себе чарівника лише зранку, створювати небо, але не землю. Якщо поглянути на проблемні точки світу, ви побачите, що, коли діти не мають доступу до освіти, багато з тих, кого допомога Заходу рятує від смерті, приречені потім жити в злиднях і насильстві.

Зрозумійте мене правильно. Це, звісно, не аргумент проти надання ліків, які рятують життя, і не осуд надзвичайних турботливих людей і програм, які їх надають. Я маю на увазі, що не слід відвертатися також від дитини, яка нормально народилася та має що їсти. Узагалі не треба відвертатися. Треба звернути увагу на хлопців, які стають рабами банд наркоторговців і загонів бойовиків різного штабу, на безробітних молодих людей, які знаходять мету й вигоду в знущанні зі своїх сусідів, на дівчат і жінок, які неминуче стають найбільшими жертвами насильства.

Єдиними ліками, що можуть вилікувати ці хвороби, є безпечний і рівний доступ до навчальних класів. Найкращий доказ справедливості цього твердження походить із другого боку, якраз від жорстоких угрупувань, які палять школи й холоднокровно стріляють у школярок. Натомість рідко доводиться чути про скоординовані атаки на організації, що надають медичну допомогу та їжу. Ці речі не становлять великої загрози для Талібану, місцевих бойовиків чи корумпованих політиків, які крадуть кошти, що могли б піти на допомогу їхньому народу. Зрештою, від релігійних фанатиків до різних найманців і армій — усім потрібні здорові рекрути.

Ці вбивці не можуть змиритися лише з процвітанням освіти, за промовистим винятком войовничого релігійного навчання, яке часто закриває свідомість дітей замість того, щоб її відкривати. Вони не припускають самої ідеї освіченого населення, добре розуміючи, що це означало б кінець таких, як вони, протягом одного покоління. Тому таліби не просто закрили школи в пакистанському місті Сват, де жила п’ятнадцятирічна Малала Юсафзай, вони їх зруйнували. Вони не просто заборонили Малалі ходити до школи, а стріляли в неї й тяжко поранили.

У країнах, що розвиваються, освіта означає значно більше, ніж утримання проблемних дітей подалі від вулиць. Це єдиний спосіб