Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

однокласників проти Лісбет. Вона організувала божевільне цькування. Лісбет устромляли головою в унітаз, називали недотепою, потворою і ще багато якими гидотними словами. Вони робили це, аж поки одного разу таки розпізнали, з ким сварились. Але то вже інша історія, і тобі вона відома.

— Лісбет не з тих, хто підставляє другу щоку.

— Звісно. Однак найцікавішим у цій історії, суто з психологічного погляду, є те, що Каміла навчилася домінувати й маніпулювати своїм оточенням від самого малку. Вона тримала під контролем усіх, крім двох важливих для неї людей, Лісбет і батька, і це її дратувало. Вона доклала чимало зусиль, щоб виграти ці двобої теж, і для кожного з них, певна річ, потрібна була своя стратегія. Привернути на свій бік Лісбет їй ніколи не вдавалось, і не думаю, щоб її це якось утішило б. У її очах Лісбет була лише дивною, похмурою й упертою дівчиною. А от батько…

— Він був суцільне зло.

— Злим він, звичайно, був, але водночас був і силовим полем сім’ї. Усе, власне кажучи, крутилося навколо нього, хоч він і рідко навідувався до них. Він був неприсутнім батьком, а такий, навіть за нормальних обставин, може мати для дитини міфічне значення. Але тут усе зайшло далі.

— Що ви маєте на увазі?

— Я припускаю, що Каміла й Зала разом були дуже невдалою комбінацією. Думаю, що Каміла, сама цього до пуття не усвідомлюючи, вже тоді цікавилася лише однією річчю — владою. А її батько… ну, йому можна дорікнути багато в чому, та тільки не в нестачі влади. Про це казали чимало людей, особливо ті бідолахи з СЕПО. Вони з неймовірною рішучістю готувалися відмовити йому й поставити свої вимоги, однак, стикаючись з ним віч-на-віч, оберталися на отару боязких овець. Залаченко випромінював огидну могутність, яка, звичайно, тільки посилювалася тим, що він мав недоторканність, і всі спроби дотягтися до нього сходили нанівець: хоч скільки разів на нього заявляли в соціальні служби, СЕПО його завжди боронило. І це переконало Лісбет узяти справу в свої руки. Але Каміла бачила в цьому щось зовсім інше.

— Вона сама прагнула стати такою самою?

— Гадаю, так. Батько був для неї ідеал, і їй хотілося теж мати такий самий імунітет і владу. Та найбільше, либонь, їй хотілося, щоб він звернув на неї увагу, визнав її за гідну дочку.

— Вона ж мала знати, як жахливо він поводиться з її матір’ю.

— Певна річ, вона знала, а проте тягла за батьком. Можна сказати, обрала силу і владу. Уже в дитинстві Каміла кілька разів заявляла, що зневажає слабких людей.

— Значить, на вашу думку, матір вона теж зневажала?

— Боюся, що так. Лісбет одного разу розповіла мені те, чого я ніколи не забуду.

— Що саме?

— Я цього нікому не розповідав.

— Може, настав час?

— Ну, може. Але спершу мені треба хильнути чогось міцного. Як щодо чарки доброго коньяку?

— Ідея, мабуть, непогана. Сидіть, я знайду чарки і пляшку, — сказав Мікаел і пішов до кухонної шафки з червоного дерева, що правила за бар.

Він якраз узявся перебирати пляшки, коли задзвонив його айфон. Це був Андрей Зандер, принаймні саме його ім’я висвітилося на дисплеї. Проте коли Блумквіст відповів, ніхто йому нічого не сказав. «Мабуть, телефон просто спрацював у кишені», — подумав він і, наливши в певній задумі дві чарки коньяку «Ремі Мартен», знову сів поруч з Голґером Палмґреном.

— Розповідайте, — попросив він.

— Навіть не знаю, з чого почати… Як я зрозумів, усе відбулося гарної літньої днини, коли Каміла й Лісбет сиділи у своїй кімнаті. Двері були замкнені.

Розділ 23

23 листопада, вечір

Авґуст знову напружився. Відповідати далі він уже не міг. Числа були занадто великі, і, замість узяти олівця, хлопчик стис свої кулаки так, що його долоні побіліли. Він почав битися головою об стіл.

Лісбет мала б утішити його чи принаймні наглянути за тим, щоб він себе не покалічив. Але вона не зовсім усвідомлювала, що відбувається. Дівчина думала тільки про зашифрований файл, розуміючи, що так вона теж не просунеться далі. Та її це й не здивувало. Як Авґустові могло б удатися те, з чим не впоралися суперкомп’ютери? Її сподівання були від самого початку безглузді, а досягнення хлопчика й без того вже вражали. Проте вона все одно відчувала розчарування.

Вийшовши в темряву, Лісбет почала оглядати дику природу довкола. Під крутим скелястим схилом були пляж і вкрите снігом поле з танцмайданчиком. У теплі літні дні тут, мабуть, аж кишить людьми. А тепер кругом пусто. Човни стоять на березі, і ніяких ознак життя. По той бік затоки — жодного вогника. Лісбет подобалося це місце, принаймні як криївка наприкінці листопада.

Правда, вона навряд чи змогла б почути звук мотора, якби хтось вирішив їх навідати. Єдиний майданчик, де можна припаркуватися, був унизу, коло пляжу. Щоб дістатися звідти до будинку, досить лише піднятися дерев’яними сходами вздовж скелястого схилу. Тож під покривом темряви підкрастися до них не так уже й важко. Однак Лісбет думала, що цієї ночі їй таки пощастить поспати. Це було вкрай потрібно. Її, як і раніше, мучила рана, і, можливо, саме тому, попри невдачу, вона поновила свою віру в Авґуста. Але, повернувшись у дім, Саландер зрозуміла, що річ була не тільки в цьому.

— Зазвичай Лісбет не хвилює ні погода, ні події, що відбуваються десь на периферії, — вів далі Голґер Палмґрен. — Її погляд відкидає неістотне. Та цього разу вона згадала про те, що на Лундаґатані і над Скіннарвікспаркеном світило сонце. Вона чула, як сміються діти. По другий бік вікна люди щасливі, — можливо, саме це вона хотіла сказати. Підкреслити, так би мовити, контраст. Звичайні люди їли морозиво й бавилися повітряними зміями та м’ячами. Каміла і Лісбет сиділи, замкнені у своїй кімнаті, й чули, як батько ґвалтує і б’є їхню матір. Гадаю, це було якраз перед тим, як Лісбет помстилася Залаченкові, але я не впевнений. Випадки насильства траплялися й раніше. Усі вони відбувалися за однією схемою. Зала з’являвся по обіді або ввечері дуже п’яний, іноді куйовдив Камілине волосся, примовляючи щось на зразок: «Як у такої гарної дівчинки може бути така огидна сестра?» Потім він замикав доньок у дитячій і сідав на кухні, щоб випити ще. Пив він саму горілку і часто спочатку сидів мовчки, тільки прицмокуючи, як голодна тварюка. Відтак він майже ласкаво бурмотів щось на зразок: «І як сьогодні почувається моя шльондрочка?» А далі Аґнета робила якусь помилку,