Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Генрі завмер. Його пальці, що м'яко ковзали моєю спиною, затрималися. Потім він раптово притягнув мене в нові, міцні обійми, стискаючи так, ніби боявся відпустити, ніби моє зізнання розбудило в ньому щось глибше.
— Мелані… — його голос звучав глухо. — Я не думав, що ти… настільки невинна.
Його долоня ніжно проклала шлях крізь моє волосся.
— Ти ж була заручена… Я не… не надто тебе збентежив?
Я вдихнула глибше, намагаючись знайти в собі потрібні слова.
— Мені було незвично… — я розгублено всміхнулася, намагаючись передати словами те, що вирувало в моєму серці. — Незвично відчувати, як кожна клітинка мого тіла оживає, як вона прагне… розчинитися в тобі.
Я підняла на нього погляд і, набравшись сміливості, промовила:
— Генрі… Дай мені трохи часу. Я хочу звикнути до думки, що наші стосунки більше не просто дружні…
Я м’яко виплуталася з його обіймів, але залишила свою долоню в його руці.
— Адже ти плануєш… що ми станемо справжнім подружжям?
Його обличчя осяяла усмішка — тепла, впевнена, сповнена ніжності та прихованого нетерпіння.
— Так, Мелані. Не просто планую — мрію. І, повір мені, я обов’язково дочекаюся цього моменту.
Я відчула, як хвиля тепла розлилася в грудях, як ці слова, вимовлені так щиро, так непохитно, осідають у моєму серці назавжди.
— Підемо до гостей? — він легенько стиснув мою руку.
Я кивнула. Ми повернулися вже іншими.
Я відчувала в собі нову силу, нову впевненість, що виросла десь у глибині душі. А Генрі… він випромінював так багато світла, так багато щастя, що кожен, хто був поруч, міг зігрітися в його променях.
Алекс помітив нас першим. Його уважний погляд швидко пробігся по наших обличчях, ніби зважуючи щось невидиме між нами. Він наблизився і, звертаючись до Генрі, тихо запитав, але його голос був сповнений легкої іронії:
— Бро, ну ти, звісно, вибрав ідеальний момент для зізнання. Але, судячи з твого сяючого погляду… все добре?
Генрі усміхнувся — так, що тільки очі видали справжню глибину його почуттів. Він м’яко взяв мою руку, підніс до губ і торкнувся її ніжним поцілунком.
— Кохана, скажи йому, що в нас усе добре. А то боюся, що твій брат мені не повірить.
Я кокетливо надула губи, ніби для годиться, і перевела погляд на Алекса.
— Невдалого моменту можна було б уникнути, якби ти, як брат, хоч натякнув мені про зміни в ставленні Генрі до мене.
Алекс знітився, провів рукою по потилиці, а потім тяжко зітхнув.
— Вибач, Мел… Я так боявся твоєї реакції. Боявся, що ти закриєшся в собі, що знову сховаєшся за своїми страхами… Що просто втечеш. Напевно, цей страх передався і Генрі.
Я на мить задумалася, відчуваючи, як його слова огортають мене, як колишнє минуле, що все ще може відгукуватися в теперішньому. Але зараз я була іншою. Сильнішою. Я подивилася на них обох — двох найдорожчих чоловіків у моєму житті — і тихо, але твердо промовила:
— Чоловіки, давайте домовимося, що слова про довіру й відвертість — це не просто красиві фрази. Алексе, я давно вже не та налякана маленька дівчинка. Я виросла.
Генрі розсміявся, обійняв мене за плечі й, грайливо підморгнувши Алексу, сказав:
— Ми обіцяємо пам’ятати, що ти вже доросла.
Свято було теплим і затишним, сповненим щирих посмішок і сімейного тепла. Я відчувала, як любов і підтримка огортають мене, як кожен погляд, кожне слово залишає у серці слід ніжності. Це був не просто день церемонії. Це був день, коли я остаточно відпустила страхи минулого і зробила крок назустріч новому життю — життю, де є довіра, любов і ті, хто завжди стоятиме поруч.
Наступний тиждень я провела в роздумах, намагаючись розібратися у власних почуттях, переосмислити, як у моє відлюдне, сповнене творчого натхнення життя впишеться цей чоловік — такий шалений, такий нестримний, і водночас неймовірно чуйний до кожної моєї потреби, найменшої забаганки, навіть до моєї зайнятості.
Ми побували в його маєтку. Генрі, не вагаючись, підхопив мене на руки й заніс через поріг, нагадавши мені мої ж власні слова про кохану дівчину, яку він повинен привести в свій дім. Його дім був затишним, вишуканим, наповненим стриманою елегантністю. Але для моєї творчої натури він видався надто тихим, надто спокійним. Я зізналася йому в цьому, і, як я й очікувала, Генрі відразу взявся шукати рішення.
Наші маєтки, хоч і були розташовані на певній відстані один від одного, по суті розділяла лише невелика смуга землі — пустка, що роками залишалася незасіяною та безхазяйною. І ось Генрі, з властивою йому рішучістю, вирішив викупити цю ділянку, аби об’єднати наші володіння в одне, ніби зводячи не просто кордони, а й долі.

Він замислився над тим, як зробити цей простір живим, і вирішив розширити сад, прокласти алеї, що обєднуватимуть наші маєтки. Генрі творив не просто ландшафтний дизайн — він прокладав міст між нашими світами, роблячи мене ще ближчою до себе.
Турбота Генрі про мій комфорт не залишала моє серденько байдужим. Він передбачав мої бажання, випереджав мої думки, створював навколо мене простір, у якому я могла бути собою — без жодних масок, без страху втратити власну незалежність. І все це відбувалося так природно, так правильно, що я більше не шукала причин для сумнівів.
Я розуміла: я готова бути його дружиною.
Ця близькість, яка поступово заповнювала кожен куточок нашого життя, була не просто фізичною — вона була глибшою, сильнішою, немов доля сама сплітала наші дороги в один нерозривний шлях. 

Коли ми нарешті перейшли ту незриму межу, яка перетворює закоханих на справжнє подружжя, світ навколо ніби зупинився. Його дотики були обережні, наче боявся порушити крихкість миті, а погляд — повен ніжності та трепету. Тонкі тіні від свічок тремтіли на стінах, відлунюючи кожен наш погляд, кожен дотик. У кімнаті стояла тиша, наповнена лише диханням і невимовними словами, які промовляло саме серце. Він торкнувся мого обличчя з такою ніжністю, ніби боявся зруйнувати мить.

— Ти впевнена? — запитав тихо, ніби боявся злякати мою відповідь.