Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

19 Новий статус

Вже наступного дня настало перше жовтня. Весь день вчителі чергували на дворі, спостерігаючи за тим, як довгими кам’яними сходами до академії підіймаються не тільки всі їх вихованці, що повернулися від батьків, а і нові учні 7-8 років, яких вели за руки дорослі маги. Хтось йшов у супроводі своїх мами та тата, що могли носити одежу різних кольорів, а когось тримав за руку вихователь малої академії. Мала академія була не тільки підготовчою базою, де магів вчили читати, писати та рахувати, але і повноцінною домівкою для тих, кого покинули батьки. Для таких дітей, вихователі виконували повноцінну роль опікунів до моменту, поки вони не підуть у повноцінну академію.

- Світ змінюється… - задумливо спостерігав Уман за новою парою батьків, які підіймали свого хлопчика за руки, допомагаючи йому «перелітати» сходинки. – Все більше магів бажають самостійно виховувати дітей до академії…

- Хотів би я сказати, що це добре, - сухо висловився Даікон. – Цим дітям буде важко звикнути до самостійного життя у академії.

- Вони вже дорослі, - легко вліз у їх розмову Шийме. – Та і зима на носі. Усього три місяці до січня.

Старші покосилися на нього.

- І ці три місяці завжди неспокійні, - висловився замісник директора.

До брами ж підійшов веселий вчитель Моїно середніх років:

- А хто це до нас прийшов? – спустився він перед хлопчиком на присядки. – Привіт. Я вчитель Моїно, - виставив йому долоню.

- А я – Ацос, - гордо заявила дитина.

- Ацосе, - шепнула йому мати у жовтому вбрані, що склала перед собою руки, - це твій вчитель. Вклонися йому, - схилилася перед педагогом.

Хлопчик подивився на маму, на батька у блакитному, що також кланявся, і наслідував їх приклад.

- Привіт, Ацосе, - привітно усміхнувся викладач. – Будемо друзями? – запропонував йому руку.

Той невпевнено узявся за неї.

- Нумо обереш свою кімнату та розкладеш речі, - кивнув він малому.

Першачок повторив рух головою. Тоді чоловік піднявся і поглянув на батьків:

- Церемонія вручення академійьної форми завтра опівдні. Якщо бажаєте подивитися на неї та привітати свого хлопчика із набуттям його статусу учня – можете піднятися на наші скелі, - вказав долонею на хребет, який оточував академію. – На саму територію жінкам та іншим дорослим магам вхід заборонено.

- Добре, вчителю, - вклонився батько дитини. – Ми завтра обов’язково прийдемо та подивимося на нашого хлопчика у формі, - весело потріпав малому розпущене волосся, що прикривало вуха.

- Будь сумлінним учнем і не бешкетуй, - пригладила його зачіску мати. – Обов’язково потоваришуй із кимось зі свого класу, - мило посміхнулася.

- І уважно обирай собі духовного батька, - наголосив на цьому чоловік.

- Все, ми прийдемо завтра, - нахилилася жінка, поцілувала хлопчика у чоло та помахала, відходячи назад.

- От його речі, - вказав батько на скриню середнього розміру, яка стояла у стороні, та також помахав дитині. – Побачимося завтра, Ацосе.

- Бувайте… - помахав він у відповідь.

- Бувайте! – наслідував їх вчитель.

Батьки пішли, прощаючись зі своїм чадом із легкими посмішками на обличчях.

- А тепер, - енергійно продовжив Моїно, коли ті зникли з поля зору, - ходімо до твоєї кімнати, - змахнув рукою на скриню, закликаючи її летіти за ними. – Згодом, ти зможеш її розширити та обставити на свій смак, - повів малого до академії.

Протягом усього дня приходили нові діти. Хтось з вчителів зустрічав їх, спускався на присядки, чи просто нахилявся, знайомився, трохи говорив із батьками, забирав речі та проводжав усередину, показуючи нове місце проживання. Багато першачків, після того, як розібрали свої речі, виходили на двір і знайомилися між собою, починали у щось грати, або розглядати усе навколо, кланяючись старшим за них учням та вчителям.

Біля опівдня до брами підійнявся ще один хлопчик, якого вів за руку вихователь малої академії. Тільки-но опинившись на порозі рідного навчального закладу, чоловік у блакитному огледів таке знайоме подвір’я, у пошуках вчителя, та із подивом упізнав серед них свого старого колегу:

- Совіре! – гукнув він його. – Це ти?

Ракор спантеличено повернувся до брами, не очікуючи, що хтось покличе його на ім’я, стикнувся поглядом із вихователем та підняв брови:

- Хоре? – ступив він до воріт.

- Хах! – оглянув чоловік біле хано із блискавками та омаре із журавлями. – Ми усього два роки не бачилися, а ти вже вчителем став? – склав руки та вклонився йому.

Вихованець повторив цей рух.

- Життя непередбачуване, - цікаво зазначив педагог.

- Або хтось просто дуже амбітний, - примружено подивився на нього чоловік і вирівнявся. 

- Хах, не можу цього заперечувати, - усміхнувся Ракор.

- Усього два роки! – захоплено повторив вихователь. – Усього два роки, як ти з малої академії пішов! Це скільки пройшло з твого випуску? Дванадцять?

- Десять, - ніяково зазначив вчитель.

- Десять років! – сильніше вразився той. – Тільки десять років, а ти вже тут! Ото щасливий! Ото везучий! – задоволено штовхнув його в плече. – Деякі роками співбесіду чекають, а ти так швидко!

- Хоре… - ніяковів молодий від таких слів.

- Наставнику, - неголосно привернув до себе увагу знайомий голос.

Ракор миттю обернувся та побачив Хаола, що сором’язливо стояв поруч із опущеною головою і м’яв пальці.

- Хаоле! – жестом закликав його вчитель до себе. – Ходи. Познайомлю тебе.

- Познайомиш? – зацікавився Хор.

Підліток підійшов.

- Так, - задоволено поклав вчитель руки хлопцю на плечі. – Хоре, знайомся, це – Хаол. Ми з ним добре подружилися.

- Вихователю, - вклонився йому учень.

- Подружилися? – здивувався такому Хор.

- Вчитель Ракор мій наставник, - обійняв підліток викладача, ховаючи своє плече під його рукавом.

- Так. Ми стали друзями і Хаол прислухається до мене, - ледь не хвалився Ракор. – Він дуже гарний хлопчик. Я його підтягнув по навчанню та допоміг із багато чим ще.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍