Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Ви намагались зайняти місце місіс де Вінтер, — відповіла вона.

Місіс Денверз на мене навіть не глянула. Вона стояла насуплена, відвернувшись у інший бік.

— Я ж нічого не змінила, — сказала я. — У Мендерлеї все лишилось, як раніше. Від мене не було жодних розпоряджень, я все віддала у ваші руки. Ми б могли бути подругами, якби ви захотіли, але ви одразу ж налаштували себе проти мене. Це було помітно з вашого виразу обличчя, ще тоді, коли ми вперше потиснули одна одній руки.

Вона не відповідала, лише продовжувала стискати й розтискати пальці руки, яку притулила до сукні.

— Багато людей одружуються вдруге: і чоловіки, і жінки. Щодня розписуються тисячі пар. А ви говорите так, наче мій шлюб із містером де Вінтером — це якийсь злочин, неповага до мертвих. Невже ми не маємо права бути такими ж щасливими, як інші люди?

— Містер де Вінтер нещасливий, — відказала місіс Денверз, урешті-решт розвернувшись до мене. — Це зрозуміло навіть дурню. Варто лишень зазирнути йому в очі. Він досі живе в пеклі, і це триває відтоді, як вона померла.

— Неправда, — заперечила я. — Неправда. Він був щасливий, коли ми жили у Франції. Він виглядав молодшим, набагато молодшим, він радів і був щасливим.

— Але ж він чоловік, чи не так? — сказала вона. — Жоден чоловік не відмовить собі в медовому місяці, хіба ні? Містерові де Вінтеру ще не сповнилося й сорока шести.

Місіс Денверз презирливо засміялась і знизала плечима.

— Як ви смієте мені таке казати? Як ви смієте?

Я більше її не боялась. Я підійшла до неї, струснула її за руку.

— Це ви змусили мене одягнути той костюм, — сказала я. — Якби не ви, я б ніколи про нього й не подумала. Ви вчинили це навмисне, щоб зробити боляче містеру де Вінтеру, вам хотілося, щоб він страждав. Невже він не достатньо пережив і без цього вашого злого, мерзенного жарту? Невже ви думаєте, що його страждання й біль повернуть місіс де Вінтер?

Місіс Денверз скинула з себе мою руку, її мертвотно-бліде обличчя спалахнуло злістю.

— А що мені до його страждань? — проказала вона. — Він ніколи не цікавився тим, що відчувала я. Думаєте, мені подобалось, коли ви сідали на її місце, ходили там, де ходила вона, торкалися її речей? Думаєте, я нічого не відчувала впродовж усіх цих місяців, знаючи, що ви користуєтесь її письмовим столом у ранковій вітальні, пишете її ручкою, говорите по телефону, по якому вона щоранку, починаючи з того дня, коли вперше потрапила до Мендерлея, розмовляла зі мною? Як ви думаєте, що відчувала я, коли чула, як Фріс, Роберт і решта слуг звертаються до вас «місіс де Вінтер»? «Місіс де Вінтер на прогулянці». «Місіс де Вінтер замовила автомобіль на третю годину». «Місіс де Вінтер не питиме чаю о п’ятій». У той час як моя місіс де Вінтер, моя леді, з її усмішкою, з її жвавістю й хвацькістю, справжня місіс де Вінтер, лежала мертва, холодна й забута в церковному склепі. І якщо він зараз страждає, то він на це заслужив, одружившись із такою молодою дівчиною, як ви, коли не минуло ще й десяти місяців. Що ж, тепер він відповідає за свої вчинки, чи не так? Я бачила його, бачила його очі. Він сам прирік себе на пекло, і в цьому ніхто йому не зарадить. Він знає, що вона його бачить, він знає, що вона щоночі приходить і спостерігає за ним. І вона геть не в доброму гуморі — е ні! — тільки не моя леді. Вона ніколи не мовчала, не знічувалась, не терпіла поразки. «Ми ще побачимось із ними в пеклі, Денні, — казала вона, — ми побачимось із ними в пеклі, саме так». «Саме так, люба, — казала я. — Ніхто тобі не рівня. Ти маєш отримати від цього світу все». Так вона й робила. Її ніщо не обходило. Вона нічогісінько не боялась. Вона була сміливою й мужньою. Моя місіс де Вінтер. Вона мала би народитися чоловіком. Я завжди їй про це казала. Я доглядала за нею, коли вона була ще дитям. Вам же про це відомо?

— Ні! Ні, місіс Денверз, навіщо ви все це мені кажете? Я не хочу цього чути, не хочу. У мене також є почуття, як і у вас! Невже ви не розумієте, що я відчуваю, коли чую її ім’я, коли стою отут і слухаю, як ви все це мені розповідаєте?

Вона мене не чула. Місіс Денверз продовжувала говорити, мов божевільна, мов фанатичка, крутячи і рвучи довгими пальцями свою чорну сукню.

— Вона була гарненька. Мов намальована. Чоловіки озиралися на неї, коли вона проходила повз них, — а їй ще й дванадцяти не було. Та вже тоді вона розуміла, уже тоді підморгувала мені, мов бісеня. «Я виросту красунею, правда ж, Денні?» — питала вона. «Ми про це подбаємо, люба, ми про це подбаємо», — відказувала я. Уже тоді вона мала розум дорослої людини, вона могла підтримувати розмову з чоловіками й жінками, така розумна й хитра, неначе їй було вісімнадцять. Вона обводила свого батька навколо пальця й те саме робила б із матір’ю, якби та була жива. Яка мужність! Ніхто не зрівнявся б із моєю леді в мужності. На свій чотирнадцятий день народження вона керувала четвіркою, а її кузен, містер Февелл, теж заліз на козли і спробував відібрати в неї віжки. Вони билися там хвилин зо три, мов двійко диких котів, і весь цей час коні мчали галопом. Але вона перемогла, моя леді перемогла. Вона ляснула своїм батогом у містера Февелла над головою, і він сторчма, лаючись і сміючись, покотився долі. Кажу вам, вони були ще та пара: вона й містер Февелл. Його відправили на флот, однак містер Февелл не витримав дисципліни, і я його за це не звинувачую. Він — надто свавільний, аби коритися наказам, як і моя леді.

Зачарована й нажахана, я спостерігала за нею; дивна несамовита посмішка на губах місіс Денверз додавала їй років, роблячи схоже на череп обличчя жвавим і справжнім.

— Ніхто не здатен був її перевершити, ніколи, ніколи, — казала вона. — Вона робила те, що хотіла, жила так, як їй подобалось. І була сильною, мов левеня. Пам’ятаю, як у шістнадцять