Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Панове! Чи не здається вам, що за таких темпів ми далеко не приїдемо? А в нас дорога дальня. До самої Москви, – зауважив Нечипайло, випив мінералки і вийшов геть.

– Микита правий. Або заспокоюємося і закінчуємо розпочате, або розбігаємося прямо зараз, – сказав Принцип і теж підвівся зі стільця.

– Та сядь ти, – полковник Мирон казав іншим тоном, в якому не було злості та нервів, а саме лишень прохання.

Іван сів. Поклав руки перед собою і видав запитання, яке непокоїло всіх, але ніхто не наважувався його озвучити:

– Ми справді хочемо того, на що йдемо?

За чотири роки їхньої боротьби вони часто ставили собі те непросте питання. І кожного разу їм являлись різні відповіді.

Вони втомилися. Виснажилися. Зневірились у тому, що в Україні можна перемогти корупцію, вигнати ворога з їхнього дому, подарувати людям добробут і справедливість. І ось, коли вже здавалось, що вони ладні опустити руки, невидима сила штовхала їх у спини і гримала на них. І вони йшли далі, робили свою невдячну справу, ризикували життям, бо чітко усвідомлювали, що окрім них, ніхто більше не зголоситься кинутись у боротьбу зі страшною машиною, ім’я якій Росія.

Ввечері, коли вони вгамували емоції та роз’їхалися, Мирон із Принципом сиділи у своєму улюбленому «Суаре» і пили пиво.

– Пробач мені, Євгене. Я не мав права нагадувати тобі про Крим, – сказав Іван.

– Забули про це. Не варто зараз… – сказав Мирон, і слова застрягли в його горлі.

Він махнув рукою офіціанту і, коли той підійшов, сказав:

– Принеси нам горілки.

А далі вони пили горілку, і полковник виливав свою душу на розсуд капітана.

– Іноді вони мені сняться. У бінокль я бачив їхні обличчя. Такі безтурботні, милі, безневинні такою специфічною янгольською невинністю, як це може бути тільки у дитинстві, – казав Мирон і просив Принципа лити йому повну чарку.

– Коли я натискав курок, я намагався не думати про дітей, жінок та старих. Я концентрувався виключно на гнидах, які дали життя тим дітям. Я казав собі, що вони виростуть такими ж, як і їхні батьки, адже яблуко від яблуні падає недалеко.

– Не треба, Женю, – Принцип вирішив зупинити друга, але той вже перейшов межу, за якою йде відверта сповідь.

– Наша операція у Криму викликала неабиякий резонанс. На владу тиснули і Європа, і Штати. А як казилася Росія! Ти пам’ятаєш, саме тоді Кремль ледве не ухвалив рішення про відкрите вторгнення. Але щось його зупинило. Та не в цьому справа. Уся наша суть, Іване, лишень в тому, що ми вже не можемо зупинитись. Нам ніколи не знайти спокою та щастя, аж поки не закінчимо те, що почали після смерті Андрія.

Теплий вітер розносив по столу попіл з його сигарети, а він сидів, пив чарку за чаркою і ділився з Принципом тим, що кипіло у нього в грудях.

– Ти знаєш, Іване, що в мене ніколи не було своїх дітей. Ніколи не було дружини. У молодості я увесь час був зайнятий роботою, а потім… скоріш за все, я злякався зв’язувати себе однією долею з іншою людиною. Тим паче давати життя новим людям. Чому так трапилося? Можливо, через страх бути залежним від своїх рідних. Сім’я сковує. Не дає дійти до кінця, вчинити так, як маєш вчинити і не боятися, що якийсь покидьок зупинить тебе на півшляху, шантажуючи життям твоїх близьких. Коли у цьому світі ти тільки сам, то й боятися нічого, бо відповідаєш виключно за себе. У нашій професії це допомагає. Зло можна зупинити, коли воно не має проти тебе зброї. Перефразовуючи Хемінгуея, зло може тебе вбити, але перемогти не здатне.

– Навіщо ти мені усе це розповідаєш? – запитав полковника Принцип.

Мирон подивився на Принципа, зітхнув і сказав:

– Кому ж, як не тобі, друже.

І в тій фразі була уся суть їхньої дружби, яку не зрозуміти іншим, не збагнути їхнім колегам, не заперечити навіть тим, хто міг би це зробити.

Вони не були схожі на тих, хто розглядав свою посаду як місце для заробітків, а точніше – корупції. Вони не мали утриманок і силіконових коханок, адже їм не було чим платити тим хвойдам. У них не виникало бажання одягатися в Ерменеджильдо Зеньї чи П’єра Кардена та їздити на «Рендж Ровері» чи «Бентлі», бо могли пересуватися і на своїх двох ногах, якими її нагородив Господь Бог. Вони не жили в палацах, не відпочивали на Лазурному узбережжі Франції, не снідали омарами, не воліли до шику та гламуру. Вони просто гнали на Красну площу одного, аби завести іншу – вродливу, розумну, талановиту і таку безталанну жінку, котрій судилося стати найціннішим агентом українських спецслужб в оточенні президента Росії. І тільки цим вони визначали свій шлях патріотів.

* * *

Помирати легко, коли не зважаєш на смерть. А коли готуватися до неї, можна збожеволіти.

Так думав Микола Федорович Гопко в перші дні травня і в останні дні свого життя.

Весна, з її ароматами і барвами, надіями та молодістю, радощами і натхненням, була не для нього. Але він прокидався кожного ранку, вдихав свіже повітря і, коли починала паморочитись голова, розумів, що його роль у тій жорстокій п’єсі буде не останньою.

Ввечері 5 травня Гопко зустрівся з Мироном. Вони мовчали і споглядали захід сонця, яке величезним червоним диском падало за горизонт. Цвіла акація, а у дворі гралися діти. Київ готувався до Дня пам’яті, бо День перемоги святкувала сама лишень Росія.

– Ось і все, – сказав Гопко, порушуючи мовчанку, в яку вони звикли грати при зустрічах. – Завтра в дорогу.

– Ти готовий? – запитав його Мирон і зрозумів, що не ті слова він каже ветерану АТО.

У відповідь Гопко хитнув головою.

– Знаєш, Миколо, ще не пізно все переграти і відмовитись, – сказав Мирон і знову картав себе за те.

– Не можна відмовитись від власної долі. Її не переграєш. Така вже в мене вдача, аби все закінчилося героїзмом.

– Ти і так вже герой. Ти витягував хлопців з-під «Градів», йшов під кулі та не зважав на смерть.

Гопко засміявся. То був страшний сміх людини, котра знає, скільки днів їй залишилося жити.

– Давай тільки не про смерть. Занадто багато я думав про неї останнім часом. Що ж стосується мого героїзму, то скажу тобі лишень одне. Днями я закінчив читати одну книгу. І там є такі слова: «Смерть