Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

морально. Жіноче тіло втрачало свою недоторканність фактично відразу після арешту, жінок позбавляли права на приватність: таємне підглядання або відкрите спостереження охоронців-чоловіків за ув’язненими жінками під час гігієнічних процедур було поширеною практикою. Крім того, під час арешту й утримання у в’язниці та згодом під час етапування до місць позбавлення волі та при пересилках (з табора до табору) жінок неодноразово обшукували, змушували повністю роздягатися та перебувати у такому вигляді, поки тривав обшук приміщення, у присутності чоловіків-охоронців. Єфросинія Керсновська (1908 р. н.), колишня бесарабська дворянка з Одеси, у своїх знаменитих (ілюстрованих власноруч виконаними малюнками) спогадах про ГУЛАГ писала: «Нічний шмон — найпринизливіша і найчастіша процедура. “Вставай! Роздягнутися догола! Руки вгору! Виходив у коридор! Шикуйся біля стіни!” Голі, ми особливо страшні. (…) Волосся розплетене. Що вони шукають? Що ще можна в нас відібрати? Таки можна: висмикують усі зав’язки зі спідниць монашок і з наших трусів».

Жінок, які щойно прибували до табору, скеровували до лазні — на так звану «санобробку», де їм належало роздягтися у присутності чоловіків-охоронців та під їхніми хтивими поглядами, у супроводі образливих жартів відбути цілком принизливу процедуру гоління усіх волосистих ділянок тіла. Попри обурення та благання жінок, уникнути цієї частини перетворення особистості на «зека» було неможливо. Так само голими доводилося стояти жінкам-в’язням під час «сортування» на пересилці — коли представники адміністрації різних таборів добирали собі якісну «робочу силу», прискіпливо оцінюючи фізичний стан кожної жінки, її придатність до праці — адже від цього залежало згодом виконання «виробничої норми» і «плану».

Жіноче тіло та сексуальність ставали у таборах водночас і фактором особливого ризику (через постійну загрозу сексуального насильства), і певним ресурсом, який міг допомогти вижити. Вимушена проституція або постійний сексуальний зв’язок з одним із впливових у таборі чоловіків ставали для частини жінок основною стратегією виживання. Жінки віддавалися в обмін на їжу, легші види робіт, якісний одяг, краще житло, інші дрібні пільги або просто за відносну безпеку (щоб уникнути зазіхань інших чоловіків чи групового зґвалтування із застосуванням насильства). З внутрішніх документів системи ГУЛАГ відомо про покарання охоронців та представників табірної адміністрації за зловживання своєю владою та примус жінок-ув’язнених до сексуальних стосунків. Однак сваволя керівництва таборів була фактично нічим не обмежена і такі дії найчастіше залишалися безкарними. У спогадах жінки вкрай рідко розповідають про це, почуття сорому та провини змушує їх мовчати про пережите. Наділені владою і ресурсами (матеріальними й адміністративними) чоловіки використовували своє положення для принижування невільниць, іще більше дегуманізуючи їх. В умовах цілковитої безправності в’язнів та їх повної залежності від керівництва і працівників таборів, опір сексуальним домаганням могла викликати помсту у вигляді відправки на важчі роботи, зменшення пайка, вміщення до карцеру, позбавлення прав (наприклад, листування) тощо; за тих умов це було рівноцінно самогубству.

Наглядач (…) підійшов до мене і каже: «Як будеш мені за жінку, то я маю блат на кухні і зможу тобі хоч кожен день давати піввідра супу». І тут мене охопив жах (…) раптом побачила страшну прірву, безвихідь. Та жінка заступила мене: «Ні-ні, — каже, — це моя донька». Тоді він: «Ну дивись, щоб тебе не підхопив якийсь бандит, тоді пожалієш».

Валентина Старік-Паламарчук, 1923 р. н.

Вимушена проституція і становище фаворитки когось із впливових у таборі чоловіків для частини поставлених на межу виживання жінок було прийнятним і часом навіть бажаним виходом, а прагматичні мотиви переважали над традиційними моральними імперативами. Ситуація загострювалася ще й тому, що у таборах жінок було суттєво менше за чоловіків, їх розглядали як дефіцитний ресурс, а фактично необмежена влада чоловіків з адміністрації дозволяла розпоряджатися цим ресурсом у власних інтересах — жінкою могли винагороджувати, заохочувати чи позбавляти доступу до неї підлеглих чоловіків.

Зґвалтування (в тому числі групове) жінок в’язнями-кримінальниками аж ніяк не було рідкістю на етапах і в таборах. Жінки згадують про такі випадки вкрай рідко і стисло, однак колишні політв’язні-чоловіки описують такі ситуації, свідками яких їм довелося стати, вказуючи на потурання чи бездіяльність охоронців і адміністрації таборів. Жаскі картини масового жорстокого зґвалтування жінок в’язнями-чоловіками у трюмі корабля (так званий «колимський трамвай»), яким їх доправляли на місце утримання, за мовчазного потурання охоронців змалювала у своїх документальних повістях росіянка Олена Глінка. Та це фактично єдина настільки відверта і приголомшливо реалістична розповідь жінки. Фактично загроза зґвалтування нависала над кожною невільницею впродовж усього періоду ув’язнення, але через брак документів та свідчень ця сторона системного гендерно забарвленого насильства щодо українок у ГУЛАГу залишається маловивченою.

Стосунки з чоловіками: дружба, кохання, одруження

Попри те що ув’язнені чоловіки та жінки утримувалися окремо і не мали ані права, ані змоги контактувати безпосередньо, потреба у такому спілкуванні, вочевидь, існувала, що засвідчують не лише спогади колишніх арештантів, а й той факт, що серед вимог, висунутих в’язнями до керівництва ГУЛАГу під час Кенгірського повстання, був пункт «дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок». Основним чинником, що спонукав жінок шукати контактів з чоловіками, була надія віднайти своїх рідних (чоловіка, брата, батька). Поза тим українські жінки та чоловіки, яких було репресовано за участь у національно-визвольному русі, вважали навіть формально чужих людей «своїми», відчували значну спорідненість своїх доль, що формувало солідарність та співчуття до побратимів.

Дослідники звернули увагу на те, що фізичний і психологічний стан жінок у таборах ГУЛАГу суттєво відрізнявся від стану чоловіків. Про це свідчать численні спогади та свідчення колишніх політв’язнів. Жінки вважали себе — і фактично виявлялися — фізично і психологічно витривалішими за чоловіків, яким, на думку жінок, неволя давалася значно важче — вони більше потерпали від нестачі їжі, менше були здатні подбати про свій побут (житло, одяг) та гігієну тощо.

Хлопці (…) гірше пережили, як ми. Жінки якось легше все переносили, може й знущань було менше (…) Ми дівчата ще молоді якось тримались, але з нами виганяли на роботу чоловіків старих, знищених, побитих на слідствах, і вони мусіли на старість коритись отій сваволі (…) наші чоловіки гинули.

Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.

Стан мужчин був ще гірший, ніж нас, дівчат. Ми були більш витривалими проти голоду.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

І тут [у таборі в Інті] за період нашого перебування у тюрмах побачили чоловіків. Боже, які то були змордовані люди, худі, острижені —