Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

На вулиці нас уже чекали інші.

– Загалом так – розбиваємось по групах і не привертаючи уваги виходимо з Січі – змовницьким шепотом вимовила Агафія.

Схоже, мені одній були неясною причини потайництва, бо інші ніби інтуїтивно розбилися на чотири нерівні групки і мовчки попрямували різними дорогами.

Леся, разом з Русланою і тим незнайомим мені хлопцем пірнули між будинками, Фін і Дмитро з важливим виглядом попрямували вздовж куренів. Агафія з Соломією пішли через церкву.

Якось так вийшло, що я опинилася разом із Тихомиром і...  Могилою??

Хоча чому "якось"? Брюнет цілеспрямовано притримав мене, коли Олеся кликала до них. Ну, а амазонка просто не знала, куди подітися.

Ми пішли напролом, зовсім не ховаючись.

– А чому саме так розділилися? – задала я, як мені здається закономірне питання.

Брюнет розкрив було рота, але його випередила дівчина:

– Бо дивно бачитиме його – кивнула валькірія в бік в мить  насупившогося хлопця – у компанії Хмельницького, і тим паче Дуб чи Ікла.

На хвилину замовкавши, перетравлюючи інформацію та намагаючись згадати, кому належать прізвища.

Ікло – це ні то прізвисько, ні прізвище гетьмана, а Дубом не рідко то жартома, то всерйоз кликали суддю. Якщо вірити Ользі, за міць і стійкість на полі бою, і наполегливість у всьому іншому. Буквально у всьому. Могила ж вела далі:

- Та, чесно сказати і наша с тобою компанія може викликати підозри у народу.

- А чому? – лише змогла видавити, з опаскою зиркаючи на незвично напруженого Тихомира.

– Ну, тому що Тихомир заслужив славу не тільки безпристрасного воїна, а й вовка-самотника та жахливого ледаря, байдужого до справ Запоріжжя – не замислюючись озвалася Могила.

Мене чомусь зачепило слово «безпристрасного». Дівчина вимовила його таким тоном ніби мала на увазі «жорстокого» або «безпощадного», «кровожерливого» і так, ніби це неймовірно погано і небезпечно не тільки для ворогів.

Хлопець завжди навпаки, здавався мені дуже співчутливим та чуйним. Хоча, що я взагалі знаю про людей? Вирішила не зациклюватися на цих думках.

– Олеся казала, що ти мовчазна, – хмикнула я, посміхаючись.

- Для Лесі всі, хто не вимовляє три тисячі слів за хвилину мовчазні – хмикнула Могила, а я і справді згадала, як дівчина щось розповідаючи ледь не задихається все пришвидшуючи і пришвидшуючи слова… наче здає екзамен зі надшвидкого говоріння.

Перейшовши річку, ми зібралися вже якраз перед цвинтарем, який розкинувся біля села неподалік Січі.

Всі крім мене і того дивного хлопця(здається «Парнатого»), зупинившись біля огорожі, стали дивно жестикулювати. Хтось про себе бубонів чи то благословення, чи прокляття. Хтось просто вимовив «бережи нас бог», але всіх їх поєднувала дивне знамення. Воїни, склавши три пальці в ритуальному жесті, стосувалися чола, після живота, а потім по черзі обох плечей. За цією низкою дій слідував уклін... І так тричі. Пернатий в цей час лише позіхав.

Козаки та амазонки, не промовивши жодного слова, переступили межу, що відокремлювала мертвих від світу живих.

Одразу повіяло могильним холодом.

- А що ми шукаємо? – ніби про всяк випадок спитала Леся, виставивши руки в перед і склавши паньці квадратом, як рамку і прикрив одне око поглянула на сумний пейзаж, закутий у ній. Могила, скептично простежила за поглядом подруги ніби намагаючись зрозуміт  що вона робить.

Наступну мить, схоже зовсім не замислюючись, Могила і Сірошкур одночасно застрибнули на високе розлоге дерево. Бідна рослина аж затряслася під їх вагою

Раптом Пернатий(справжнє його ім’я я так і не дізналася), чиї великі очі в темряві світилися, підскочив на місці і ніби розчинився в повітрі, а на землю впало два коричневі пера.

З переляку, сокіл, що невідомо як опинився на плечі у Дмитра, злетів у небо і почав кружляти над нами...

– Хлопці, я серйозно – якось нервово переступила з ноги на ногу амазонка

– Сама ж казала - вурдалаків ловимо – з глузуванням обізвався волхв, своїм мелодійним голосом порушуючи гробову тишу.

– Не смішно – тупнула ногою Леся і на неї, ніби в покарання посипалося листя з дерева, що височіло, над нею.

– Заспокоїлися, – шикнула Соломія, сидимо мовчки і спостерігаємо.

Підкоряючись наказу, воїни злилися зі оточенням.

До того сидівші на розлогих гілках розділені лише широченим стволом один біля одного на присядках Тихомир, та звісивши ноги в низ Могила злилися з тінями і лише метал їх приготованої до боя зброї ледь помітно виблискував у темряві.

Над землею височів неймовірно великий місячний диск. Мені почало здаватися, що я чую тужливий спів якоїсь дудки...

Хвилин 10 мені було спокійно. Воїни безшумно тинялися між височівших прямо з землі каменів і викладених плиткою доріжок... «Дозорні» не залишали своїх постів... Лише туман повільно здіймався над цвинтарем.

Щось мене бентежило у навколишній обстановці.

Туман був спочатку ледь помітним серпанком, що поступово набув молочного відтінку.

– Агафія – пошепки покликала я жінку, що виявилася ближче за всіх, схопивши її за оголену до плечей руку – а це нормально? – покосилася я на об'єкт, що мене бентежить.

"Хмари" йшли не з річки, ні. Туман напівпрозорим вихором поширювався із центру цвинтаря, де зсередини повітряного потоку лилося сяйво...

– Що за? – наблизилась ватажка амазонок до джерела мого інтересу і в цей момент земля дрібно затремтіла – чорт! – тільки й сказала Агафія, коли з-під плит полізли тварюки.

Я не знаю, як усе сталося. Одна мить - і я знесла скелету голову…

Бум. Бах. Бабах! Все змішалося в єдиний вир невиразного погано пахнучого бруду... Я не відчувала тіла... Здається, у мене розкромлено стегно... Чи все-таки плече?

А туман все ріс... Вже за мить я нічого не бачила далі витягнутої руки. Перед тим, як пелена зімкнулась, я лише встигла помітити, як воїни прийняли бій.