Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Що відбувається? – озвалася ніби сонна Соломія, розглядаючи цю мальовничу картину.

Рудик, що підібрав з землі ремені, і кінь одностайно махнули в бік Хмельницького. Я зуб даю вони зробили це, як люди!

- Я чекаю пояснень! – склала гетьман руки на грудях.

Народ, який до того спостерігав за дійством почав швидко розбредатися, мабуть усвідомлюючи, що зараз буде «спекотно»...

– Вона злодійка! – викривально тицьнув у мене вказівним пальцем Фін.

– З чого ти це взяв? – зарозуміло задерла ніс Агафія.

– Не кінь, не амуніція ні її! – люто вигукнув чоловік – Вона крадійка! Їй не можна вірити!

Так, він має рацію. Але, я не крала ці речі...

Хоча... Боже, я схоже й справді накосячила. І цього разу, правда за Фіном.

 – А ти доведи – став за моєю спиною незворушний Тихомир.

Чомусь стало легше, при звуку цього зазвичай відстороненого голосу...

– Скільки коштує це екіпірування? Хоча б приблизна ціна! – виблискували злобою очі Хмельницького.

Він потрапив у ціль – я не мала поняття навіть приблизну ціну хоча б на якесь екіпірування. Тим більше, конкретно це. Я навіть не уявляло де воно могло купуватися

- Я не знаю – приречено сказала я, схоже, розчарувавши захищаючих мене дівчат.

- Алано – здивовано вигукнула амазонка – чиї це речі?

– Ну розумієте… це речі Геля… Він добровільно йшов зі мною з міста – не стала лукавити я.

Соломія уважно подивилася мені в очі, трохи подумала, а потім кивнула, ніби приймаючи відповідь.

- А що за бійка? – підскочила до нас суддя в повному озброєнні.

Біля неї височив бандитського вигляду хлопець з неймовірно великими очима і трохи хижими рисами.

– Соломіє, там кобзарі приїхали! – сповістив гетьмана головний волхв.

Вона важко зітхнувши, помасажувала перенісся:

- Так! – все-таки видала Соломія – ти нічого не витворяєш і чекаєш на мене – пронизала козачка поглядом Хмельницького – а ми – кивнула вона судді та ватажкці амазонок – ідемо зустрічати кобзарів – і зникли вдалині.

– Іди відведи тварин назад додому, – нахилився до вуха Сірошкур, коли лише ми лишилися на площі.

Я послухалася поради хлопця.

Менше ніж через 20 хвилин, я, нагодувавши тварин, повернулася до будівлі Ради. Хлопці сиділи, що називається плюючи в стелю від нудьги – Дмитро грав коротким кинджалом, Фін зло поглядував на незворушного Тихомира. А Олеся разом із тим цікавим хлопцем який супроводжував суддю виглядали у вікно, ніби чогось чекаючи. Останній, ніби почувши чужу присутність, обернувся.

У мене ледь щелепа не відпала. Голова юнака була повністю повернута назад при тому, що тіло стояло на місці. Наче… наче в сови! Точно! Але чи може бути таке в людини?

Розглядаючи його дивну зачіску, що за кольорами на диво теж нагадувала пір’ячко мудрої пташки та сонне обличчя(схоже день – не його час) я згадала, як він недавно зістрибував саме з цього вікна.

Так, цей дивак справді він! Він і справді нагадував мені сову...

Хоча правильніше, напевно, сказати пугача? Сича?(Ну він же хлопець...)

Більшість одягу виглядала так само, як і в інших, але в усі висіла серьга в вигляді чорного пера, а на поясі висіла шкіряна нашивка з оком сови і пір’ям коло нього. Можливо, мені так здавалося лише під призмою інших фактів, та назвати хлопця сичем якось інтуїтивно хотілося. І видно не лише мені. Руденька, що стояла коло нього повернулася і вточнила:

– Пернатий, ти чого? – та помітивши мене дівчина швидко переключилася – О, Алана, вже повернулася? – підскочила до мене Леся.

У цей момент у кабінет увійшла Соломія та Агафія з Русланою.

– Пропоную вже висуватися, – глянувши у вікно, глибокодумно видав Дмитро.

На вулиці й справді вже виднілося багряно-рожеве небо, що так ніжно пестило землю.

– Ще не всі воїни на місці – хмикнула ватажка амазонок.

– І де її носить? – законючила Олеся, як маленька

– Ідіть уже за зброєю, – порадила гетьман, – незабаром висуваємось.

Майже всі розбіглися «по кутах». У кабінеті залишилися лише Леся, Руслана, та я з Тихомиром. Навіть Соломія кудись помчала підхоплена вітром.

Мирно цокав підлоговий годинник... Шелестів опалим листям за вікном вітер... Кабінет був до незвичного безмовним. Тихомир сидів під вікном, а дівчата розглядали мальовничий захід сонця, висунувшись у вікно до пояса.

– Може, підемо вже? – відокремилася від вікна Леся.

Брюнет одним рухом перетік у вертикальне положення і чудовим чином матеріалізувався вже біля виходу. У дверях хлопець мало не зіткнувся з... Могилою.

Оцінюючи оглянувши один одного воїни, водночас запитально вигнути брову. Схоже, вони до цього ніколи не зустрічалися віч-на-віч...

– Тихомир Сірошкур? – промовила амазонка тоном, що явно мав на увазі щось важливе...

– Людям властиво помилятися – відвів очі, наче скривджений хлопець. Цікаво чим? Тим, що упізнали? – а ви Могила? – з жахливою усмішкою перепитав він.

– Усе пізнається порівняні – знизала дівчина плечима пропускаючи брюнета, а потім пройшла за ним.

– Вони зрозуміли одне одного? – безуспішно намагалася привести обличчя в нормальний стан Руслана-суддя.

– Ну, а що тут такого? – хмикнула я – якщо під словами "Тихомір Сірошкур" малася на увазі його "Слава", що витає по Січі то фраза "людям властиво помилятися" повинна була означати, що поголос може і перебільшувати його заслуги або описувати їх не так... ну а слова про те, що все пізнається в порівнянні мало на увазі те, що можливо і Могила не така вже й крута валькірія, як ходять чутки.

В обох дівчат очі розширилися ще більше.

- Та ну тебе! – образилася Леся. Ну а вона-то чого? Дивні якісь тут люди…

– Ми таке не куримо – якось розчаровано озвалася Руслана. Так хотілося двух безмовних скель зрозуміти?

А я, чесно сказати, не очікувала такої реакції на слова, в яких сама не була впевнена...