Артур Сіренко - Нотатки відлюдника, Артур Сіренко

(казка)

Хто той герой, що здобуде волю згорьованій ненці Україні?
Я розкажу вам.
Мій дідусь Степан мені розповідав, а йому його дідусь Василь, що колись сталася в степу під Чигирином велика битва. Оточили козаків з усіх боків вороги, розбили козацьке військо. Лишилося козаків жменька та й годі. Пошматували вороги Україну на частини, і хто з козаків лишився – зневірились. Пішли здаватися – одні ляхам – королю польському, інші москалям – царю московському, а інші туркам – султану турецькому. Йде сотня Петра Вишиваного здаватися ляхам та просити в них служби. Дивляться, а козак Мамай сидить під старезним дубом тай на кобзі грає. Гукнув до нього сотник Вишиваний:
- Мамай, ти хіба не йдеш здаватися ляхам?
- Ні! – твердо відповів козак Мамай.
- То може ти підеш здаватися москалям?
- Ні! – знову відповів козак Мамай.
- То може туркам підеш здаватися?
- Ні!
- То скажи ж тоді що ти вибираєш? Кому здаватися? Кому піти на службу?
- Я вибираю Україну!
- Божевільний! України нема! Вона втрачена. Стала пусткою. З ким ти збираєшся її визволяти?
- Ми лишилися в Україні! – так відповів козак Мамай. – І я буду за неї битися.
- Але за тобою ніхто не піде, а в ворогів сотні тисяч вояків.
- Нічого, буде в мене військо більше, - відповів Мамай, - більше ніж волосин на голові у нашого дяка.
- І звідкіля ж воно візьметься?
- Господь Бог надішле мені своїх ангелів, і дасть їм нагострені шаблюки, і вороги розсіються перед нами як дим.
- І коли ж це буде? – спитав з сумною посмішкою сотник.
- А я звідкіль знаю? Може через рік, а може через п’ятсот років. Але рано чи пізно ми все одно переможемо!
І скинувши гаківницю на плече осідлав козак Мамай свого коника та й поскакав до Холодного Яру.
А в давнину казали -  трьох речей остерігайся: копит коня, рискаля гробаря та посмішки москаля.

(Записано зі слів діда Федора Підкови, що з села Триліси біля Чигирина.)