Тонке Драгт - Лист до короля

вниз. Вармін і троє його воїнів уже чекали на них. Поки вони їли, Вармін сказав, що годину тому до трактиру примчав очманілий вершник — це був один із пастухів, що жили ближче до східного боку пагорбів.

— Пастух розповів, що він був сам зі своєю отарою, коли раптом побачив якогось вершника. Той зліз з коня і попросив їсти. Пастух упізнав у ньому вбивцю за нашим описом. Він був одягнений у все брунатне; волосся світле, крислатий капелюх. Пастух дуже злякався і не зміг цього приховати. Той пригрозив, що вб’є його, якщо він покличе на допомогу. І пастух зробив найкраще з того, що міг: скочив на коня чужоземця і кинувся геть! Убивця пустив стрілу йому вслід, але, на щастя, не поцілив.

— Стріла застрягла в його шапці, — додав один із воїнів.

— То де ж той пастух? — запитав Тіурі. — І чому ви мене не розбудили?

— Це було зайве, а ти спав так солодко. Та ми негайно ж відправили групу озброєних людей до місця, де пастух зустрів чужоземця. Четверо моїх воїнів піш-ли з ними. Пастух показував їм дорогу. Він зметикував і вчинив розумно, коли захопив коня вбивці. Отже, той не зможе далеко втекти.

— І то правда, — погодилися хлопці.

І все-таки Тіурі хотілося самому поговорити з пастухом, дізнатися трохи більше про людину, чию лють він відчував повсякчас, звідтоді як в’їхав до Данґрії. Поза всяким сумнівом, це був Кобра. Тепер його переслідують зусібіч, він не має коня, а вони відійшли далеко вперед; лишається подбати, утім, лише про те, щоб втримати цю перевагу. Він подивився на Варміна:

— Може, вже й не доцільно вам супроводжувати нас далі? Я вважаю, що нам більше не варто боятися цього чоловіка, небезпека вже позаду.

— Твоя воля, — відповів Вармін. — Хоча це невеликі зусилля супроводити вас ще дещицю шляху, а через Місячні пагорби дорога безлюдна. До того ж намісник доручив мені захищати вас, і я б не хотів, аби з вами щось трапилося після того, як ми попрощаємось.

Тіурі усміхнувся:

— Я вдячний і вам, і королівському намісникові за допомогу, без вас нам було б непереливки.

Нарешті було вирішено, що Вармін і троє його воїнів супроводжуватимуть друзів принаймні до краю Місячних пагорбів. А там видно буде, що робити далі.

О пів на п’яту вони вже були в дорозі; їхали швидко, без затримок та пригод. Місяць знову стояв високо в небі, коли вдалині, на пагорбі, вони побачили замок.

— Це замок Білого Місяця, — оголосив Вармін, — там живе лицар Івейн. Трактирник говорив, що ми зможемо там переночувати.

— Я спатиму в замку, — зрадів Паккі, — і цього разу не в темному підземеллі! Це, схоже, прекрасний замок.

— Цей лицарський замок зведено давним давно, -сказав Вармін. — А замок намісника ще давніше.

— Намісника звати Ардіан, так? — запитав Тіурі.

— Так, Ардіан його ім’я. Раніше він був мандрівним лицарем і не мав власного замку. А тепер — королівський намісник Східної переправи.

— А замок біля переправи хіба не належав раніше його праотцям? — допитувався Тіурі.

— Ні. Служба біля переправи не успадковується від батька до сина. Король сам призначає намісників і обирає для цього найкращих своїх лицарів.

— Лицарів з білими щитами, — здогадався Паккі.

— Так. Але намісникам переправ дозволено носити й семибарвні щити.

— Скільки лицарів у вашого короля? І як їх звати?

— Так нашвидкуруч і не згадаєш! Переконаний, деяких ти вже знаєш: Ардіан, мій пан, Вардіан, його брат, лицар Івейн, чий замок там попереду, сини лицаря Івейна — ці ще зовсім молоді. Ще Андомар з Інґевелла й Едвінем з Форестерре, прозваний Непереможним, Марвен з Ідуни — Син Морського Вітру. Я міг би ще довго називати імена і розповідати історії про їхні подвиги. Та мій пан знає це значно краще за мене; у нього є грубі книжки, повні оповідок про історію нашої країни.

Тіурі згадав книжку, у яку зазирнув, очікуючи намісника.

— Слухай-но, Варміне, адже наші мови дуже схожі. Дивно, правда?

— Що ж тут дивного? Як на мене, то дивніше, коли хтось, такий само як я, говорить мовою, якої я не розумію, тільки тому, що він з іншої країни. Та мова, якою ми тут говоримо, не єдина. Є ще й інша, давня. така давня, що більшість із нас не пам’ятає її. Лише король, принци, мудреці та деякі лицарі можуть говорити цією мовою і розуміти її.

— І намісник також?

— Гадаю, що так. Він багато знає і вміє читати книжки. Я раніше міг лише хрестика поставити замість імені, а він навчив мене всіх літер.

Так, балакаючи, вони дісталися замку. До нього, звиваючись поміж пагорбів, вела вузька дорога, узбіччя якої були огороджені низьким кам’яним муром.

Попри пізню годину брама гостинно відчинилася перед ними, а для вершників і коней знайшлися і їжа, і місце для ночівлі.

На світанку наступного дня Тіурі з Варміном і Пак-кі стояли у внутрішньому дворі замку, готові вирушити в путь, коли до них підійшов один із мешканців замку. Він звернувся до Варміна:

— Ви керуєте воїнами намісника Ардіана? Лицар Івейн бажає говорити з вами. Чи не пройдете ви зі мною?

Вармін вказав на Тіурі:

— Нехай і цей юнак іде з нами.

— Це конче потрібно? — запитав мешканець замку. — Мій пан виявив бажання поговорити зі старшиною.

— Він неодмінно має піти з нами.

Мешканець замку здивовано поглянув на Тіурі. Йому, схоже, не вірилося, що вбого вдягнений хлопець, та ще й занадто молодий, може виявитися значущою особою. Але він кивнув і повів їх до замку.

Тіурі спохмурнів. Він не хотів, щоб Вармін привертав до нього чиюсь увагу.

«Аби ми прокинулися раніше, — подумав він, — тепер були б уже в дорозі».

Перезирнувшись із Паккі, який підбадьорливо йому підморгнув, Тіурі пішов за Варміном.

Їх ввели до великої напівтемної зали. Біля столу, на якому палали дві свічки, стояв, очікуючи на них, господар замку. Лицар Івейн був уже немолодим чоловіком із сивим волоссям, проте струнким. Він подивився спершу на одного, потім на другого і звернувся до Варміна:

— Ти Вармін, старшина намісника Ардіана?

— Так, шляхетний лицарю, — вклонився йому Вармін.

— Я чув, минулої ночі в Місячних пагорбах було вбито людину. Посланця до короля Унавена. Це правда?