Тонке Драгт - Лист до короля

іти зі мною через річку, але, певно, десь затримався. Він прийде зі сходу, з Данґрії».

— І тут, — повільно промовив Вармін, — я й розповів йому про посланця, який проїхав напередодні. У нього теж було темне волосся й світлі очі. Можливо, мені не слід було говорити, але я нічого не запідозрив. А той, як почув це, злякався.

— Злякався, так, — кивнув Імін. — Підняв голову й поглянув на нас. Тут я побачив його очі і теж злякався. Ніби в очі змії зазирнув! Той одразу заквапився, помчав через міст, неначе його переслідував диявол.

«Он воно, значить, як, — подумав Тіурі. — Чужоземець, звісно, Кобра: це зрозуміло. Спершу шпигун вважав, що людина, яку він шукав, надовго й надійно замкнута у в’язниці. Та почувши, що на захід проїхав інший юнак — посланець до короля Унавена, засумнівався і кинувся за ним. Бідолаха писар був убитий стрілою, що призначалася для нього, Тіурі! Але тепер Кобра вже знає, що помилився й убив не того. Вкравши у посланця листа і прочитавши його, він зрозумів, що це, звісно, не той лист, якого він шукав...»

Вармін тим часом розповідав далі:

— Згодом, коли ви поїхали, я говорив з намісником. Він, схоже, був стривожений новинами, які привіз посланець із Данґрії. І запитав мене, чи добре ми вас спорядили в дорогу, а потім немовби подумав вголос: «Та як можна було їх відпускати без охорони?» — «Чому, шляхетний пане?» — запитав я. «Тому, — відповів він,

— що їм може загрожувати небезпека». І тоді я розповів йому про чоловіка на мосту. Зовсім коротко, але його, здавалося, це приголомшило. «Варміне, — запитав він, — ти зможеш наздогнати тих хлопців? Мчи за ними щодуху, візьми з собою з десяток озброєних воїнів. А як доженеш — їдь з ними разом і захищай, якщо знадобиться, навіть ціною свого життя. Добре, якби ти й посланця з Данґрії зумів наздогнати. Можливо, я перебільшую, але, здається, їм усім загрожує небезпека

— особливо цих двом хлопцям», — так сказав він, і ось чому ми опинилися тут.

Вармін подивився на Тіурі:

— Ну то як, береш нас за охорону? Чи намісник турбувався даремно, і ніяка небезпека тобі не загрожує?

— Думаю, що загрожує.

— І вбивство посланця з Данґрії з цим якось пов’язано?

— Так. Я зустрічав його раніше. Він мені допоміг. А тепер. тепер його вбито, а я — живий.

— Що ти маєш на увазі? — запитально поглянув на хлопця Вармін.

— Мені не хотілося б про це говорити.

Вармін знизав плечима:

— Намісник наказав, щоб я тебе ні про що не розпитував. Я зроблю так, як мені доручено, й допоможу людьми та зброєю.

— Дякую, — сказав Тіурі. — Тож, рушаймо?

Він підвівся і відчув, що його ноги тремтять від утоми. Та попри це уже за мить юнак опинився в сідлі.

Так він і Паккі в оточенні воїнів намісника продовжили свій шлях.

На світанку дорогою їм почали траплятися люди -пастухи, що випасали овець на схилах. Вармін заговорив з ними, розповів про вбивство, описав, як міг, зовнішність убивці й попросив пильнувати за ним.

Близько полудня вони дісталися хутора, де стояв трактир і можна було відпочити. Невдовзі вони вже сиділи за столами, а трактирник подавав їм їсти. Вар-мін повідомив йому, що вони прибули від намісника, і запитав, чи зможуть отримати свіжих коней.

— На весь гурт у мене бракує коней, — зітхнув трактирник. — Так багато в мене немає.

Вармін поглянув на Тіурі.

— Як вважаєш, чи не зачекати нам, допоки коні відпочинуть, а тоді їхати усім разом? Нам і самим потрібен відпочинок.

Тіурі кивнув:

— Гаразд, але я не хочу залишатися тут занадто довго.

Вармін уважно поглянув на нього:

— Ти такий втомлений, що потребуєш відпочинку і твій товариш також. Дивись-но — він уже спить.

І справді, Паккі вже був занурений у глибокий сон, голова його лежала на столі, просто біля майже повної тарілки.

Тіурі раптом відчув, що й він настільки зморений, що навіть їсти не може. Голоси довкруж лунали невиразно й ніби віддалік. І, навіть знаючи, що Кобра міг причаїтися десь поблизу, юнак не спроможний був подолати дрімоту. Вармін схопив Тіурі за плече і стурбовано запитав:

— Ти як почуваєшся? Коли відпочивав востаннє? Коли спав?

І правда, коли це було? Усе, що пам’ятав Тіурі за останній час, — безкінечна, безупинна гонитва, виснажливі дні, безсонні ночі.

— Не знаю. — пробурмотів він.

— Ви негайно обидва підете в ліжко, — розпорядився Вармін. — Чи ти хочеш заснути в сідлі й скотитися з коня?

Паккі прокинувся від його гучного голосу й випростався, перелякано кліпаючи.

Тіурі підвівся. Вармін має рацію. Треба бодай трохи відпочити, щоб набратися сил для останньої частини шляху.

— Чи далеко до Унавенстадта?

— Два з половиною дні, — повідомив Вармін.

— А котра зараз година?

— Щойно пробило полудень, — відповів трактирник, і Вармін запитав його:

— Чи знайдеться тут ліжко для цих хлопців?

— Авжеж, ходімо.

— Гаразд, — сказав Тіурі. — Але я хочу, щоб нас розбудили о четвертій.

І допоки Вармін не пообіцяв йому це, він не рушив з місця. Невдовзі вони з Паккі вже міцно спали.

Вармін дотримав обіцянки і прийшов розбуркати їх о четвертій.

— Я думаю, ти спокійно міг би поспати ще, — проказав він. — Навіть переночувати тут, виїхали б завтра вранці.

— Ні, — заперечив Тіурі, стримуючи позіхання. — Ще цілих два дні з половиною, я хочу, якщо вдасться, доїхати швидше.

— У мене є новини про вбивцю, — сповістив Вармін.

— Про Кобру?! — вигукнув Паккі.

— То його, виявляється, звуть Кобра? Вперше чую про такого!

— Які новини?! — поквапив його Тіурі.

— Ти можеш більше не боятися, його незабаром спіймають. Ходімо донизу, там на вас чекає смачний обід.

З цими словами він вийшов з кімнати.

— Який же я осел! — бідкався Паккі, коли Вармін вийшов. — Патякаю, що не слід.

— Чому Вармін не повинен знати, що нашого ворога звуть Коброю?

— І все-таки я осел. Це тому, що я ще не зовсім прокинувся. І справді неважливо, чи знає про це Вармін. Нам же все одно, якщо ми цього Кобру ніколи не бачили!

Повідомлення Варміна, одначе, прогнало останній сон, і друзі швидко спустилися