Елізабет Гілберт - Місто дівчат

— Ну звісно. Я теж багато про що шкодую. Усі шкодують. Шкодувати — це добре, але не треба на цьому зациклюватись. У протестантів є одне хороше правило: ми не мусимо ціле життя вмирати зі сорому й каятися. Твій гріх простимий, Вівіан. Не смертний.

— Я не розумію, що це означає.

— Я теж до кінця не розумію. Десь таке вичитала. Але я точно знаю одне: у загробному житті за плотські гріхи не карають. За них карають тільки в цьому житті. Як ти вже сама переконалася.

— Мені тільки жаль, що я завдала всім стільки проблем.

— Якби знала, де впадеш, соломки підстелила б. Але слухай — нащо тобі твої двадцять років, як не для того, щоб припускатися грубих помилок?

— А ви теж припускалися грубих помилок, коли вам було двадцять?

— Ну ясно. Не таких, як ти, але всяке бувало.

Тітка Пеґ усміхнулася — мовляв, не звертай уваги, я тільки дражнюся. А може, вона не дражнилася. Та яка різниця?

Вона забирала мене до себе.

— Дякую, що приїхали по мене.

— Ну, я заскучила за тобою. Ти мені подобаєшся, дитинко, а якщо вже мені хтось сподобався, то це назавжди. Таке моє життєве кредо.

То були найчудовіші слова, які я коли-небудь чула. Я деякий час упивалася ними, аж поки ті не згіркли, бо я похопилася, що не всі такі милостиві, як тітка Пеґ.

— Я хвилююся через зустріч з Едною, — визнала я.

Тітка здивувалася.

— А навіщо тобі з нею зустрічатися?

— Ну а як я можу з нею не зустрітися? Ми ж побачимося в «Лілеї».

— Дитинко, Една більше не працює в «Лілеї». Вона зараз на репетиціях вистави «Як вам це сподобається» у Менсфілді. Вони з Артуром вибралися з «Лілеї» навесні. Тепер вони живуть у «Савої». Ти не чула про це?

— А що з «Містом дівчат»?

— О Господи, та ти взагалі нічого не чула?

— Не чула про що?

— Ще в березні Біллі запропонували ставити «Місто дівчат» у театрі «Мороско». Він погодився, спакував реквізит і пішов туди.

— Спакував реквізит?

— Ага, увесь спектакль.

— І забрав його? Забрав з «Лілеї»?

— Що ж, він написав ту п’єсу, він її поставив, тож технічно вона його і він має право її забирати. У будь-якому разі, так він сказав. Не те щоб я з ним сперечалася… І так би програла.

— А як…? — моє питання так і повисло в повітрі А як все і всі? — ось що я хотіла запитати.

— Що «як»? — перепитала тітка Пеґ. — Такий вже Біллі є, дитинко. То була хороша пропозиція. Ти ж знаєш «Мороско». Тисяча місць, ліпше платять. Една, звісно, пішла за ним. Вони ставили спектакль кілька місяців, поки Едні не набридло. А тепер вона вернулася до свого Шекспіра. Вони замінили її на Гелен Гейс, але, по-моєму, вийшло не дуже. Зрозумій мене правильно: я люблю Гелен. Вона наділена усім тим, що й Една, от тільки родзинки — такої, як в Едни — у неї нема. Ні в кого її нема. Ґертруда Лоуренс могла б зіграти ту роль так, як треба — вона має свою родзинку, — але її нема в місті. Кажу тобі: того, що вміє Една, більше ніхто не вміє. Але вони все одно збирають повні зали вечір за вечором. Біллі ніби дістав верстат і друкує на ньому гроші.

 Я навіть не знала, як на це все реагувати. Я була обурена.

— Підніми щелепу з підлоги, дитинко, — сказала тітка Пеґ. — Не будь така наївна!

— Ну а що з «Лілеєю»? І як ви з Олів?

— Працюємо, як завжди. Зводимо кінці з кінцями. Ставимо наші дурнуваті п’єски. Намагаємося знову привабити простих смертних з нашого району. Тепер важче, ніж колись, бо йде війна і половина з них воює. Нині до нас приходять переважно бабусі з онуками. Тому я й узяла замовлення від військової корабельні — нам потрібні гроші. Олів, по-моєму, це не дуже зачепило. Вона знала, що ми підемо з торбами по світу, коли Біллі забере свій спектакль і подасться куди-інде. Та і я знала теж. Це вже не вперше. Ясно, що він забрав зі собою всіх найліпших виконавців. Ґледіс пішла за ним. І Дженні з Роландом.

Вона сказала це так спокійно. Так наче зради й катастрофи були найбуденнішими трафунками на світі.

 — А як там Бенджамін? — запитала я.

— На жаль, Бенджаміна призвали на службу. Біллі тут ні до чого. Але ти можеш уявити Бенджаміна у війську? З гвинтівкою у тих його вправних руках. Такий талант пропадає. Ненавиджу війну.

— А містер Герберт?

— Досі зі мною. Містер Герберт і Олів ніколи мене не покинуть.

— Від Селії нічого не чути, правда?

То було не зовсім питання. Бо я й так знала відповідь.

— Нічого, — підтвердила тітка. — Але я впевнена, що з нею все добре. У тої кішки ще шість життів лишилося, повір мені. Зараз я розповім тобі щось цікаве, — змінила тему тітка Пеґ: долею Селії Рей вона явно не переймалася. — Біллі таки мав рацію. Він сказав, що ми зможемо разом написати хіт, і ми написали. Нам усе вдалося! Олів не вірила в «Місто дівчат». Вона думала, що все провалиться, але помилилася. Бо спектакль вийшов прекрасний. Гадаю, я добре зробила, що послухала Біллі й ризикнула. Повеселились ми на славу.

Поки вона це все розповідала, я дивилася на її повернуте у профіль обличчя, шукаючи ознак тривоги чи страждання, але жодної не знайшла.

Тітка Пеґ обернула голову, побачила, що я на неї дивлюсь, і розсміялася.

— Та перестань, Вівіан. Ти наче невинна овечка.

— Але ж дядько Біллі обіцяв, що права на п’єсу належатимуть вам! Я ж це чула власними вухами! Він казав про це на кухні — того ранку, як тільки приїхав у «Лілею».

— Біллі багато що обіцяє. Але на папірці він цього так і не написав.

— Мені аж не віриться, що він так з вами повівся, — сказала я.

— Послухай, дитинко. Я добре знала, щó Біллі за людина, але все одно його запросила. І не шкодую. Вийшла така собі пригода. Вчися ставитися до життя простіше, пташко. Світ постійно змінюється. Вчися давати собі з цим раду. Хтось щось тобі обіцяє, а потім порушує свою обіцянку. Спочатку всі говорять про спектакль, а потім його згортають. Шлюб здається міцним, а потім люди розлучаються. Нема-нема війни, а потім є. Якщо всім перейматися, станеш дурною і нещасною — що в цьому доброго? А тепер досить уже