Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

заклинав їх, робив вигляд, що спочатку утримує хмари на місці, а потім відштовхує їх. Він надував свої величезні щоки і з усієї сили дмухав у небо, немов у нього було достатньо сил, щоб розсіяти хмари. Потім він піднімав руки, витягуючись жилкою, неначе намагаючись зупинити їхній плин, і здавалося, його гігантський зріст дозволить йому дотягнутися до них.

Забобонна Муана, не інакше як зачарована грою цього талановитого актора, вже не належала собі. Скрикуючи та тремтячи, вона інстинктивно повторювала кожен його рух. Челядь та місцеві взяли з неї приклад і гугняве мугикання німого було абсолютно заглушено криками, вереском та співами екзальтованого натовпу.

Чи розійшлися хмари, чи перестали вони затуляти сонце? Чи заклинання безголосого мґаннґа прогнали їх? Ні. Навпаки, саме тієї хвилини, коли королева і народ вже повірили, що злі духи, які спрямовували на них таку кількість злив, подолано, небо, на мить проясніло, потому насупилося ще більше, і перші краплини дощу важко впали на землю.

У настрої натовпу одразу стався перелом. Всі із загрозою подивилися на нового мґаннґа, який виявився не краще за попередніх. Королева насупила брови і за цією ознакою можна було здогадатися, що чаклунові загрожує щонайменше втрата обох вух. Коло щільніше зімкнулося навколо нього, стиснуті кулаки вже загрозливо потягнулися до нього. Ще мить і справа виявилася згубною для нього, однак, нова подія направила гнів натовпу в інше русло.

Мґаннґа, на цілу голову вищий за завиваючий натовп, раптом витягнув руку, вказуючи у бік огорожі. Жест його був настільки вимогливим, що всі мимоволі обернулися.

Місіс Уелдон та малий Джек, зацікавившись криками і завиваннями натовпу, щойно вийшли зі своєї хатини. На них і вказував розгніваний чародій лівою рукою, здіймаючи правицю до неба.

Ось хто винен у всьому! Ця біла жінка з дитиною! Ось джерело усіх нещасть! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країв, це вони накликали повінь і голод на землі Казонде!

Мґаннґа не вимовив жодного слова, але його всі зрозуміли. Королева Муана загрозливо простягла руки в сторону місіс Уелдон. Натовп з лютим криком кинувся до неї.

Місіс Уелдон вирішила, що настав її смертний час. Притиснувши Джека до грудей, вона заклякла перед осатанілим, ревучим натовпом неначе статуя.

Мґаннґа попрямував до неї. Дикуни розступилися перед чаклуном, який неначе знайшов не лишее причину лиха, але й засіб порятунку від нього.

Работорговець Алвіш, для якого життя його полонянки представляло неабияку цінність, теж підійшов до неї, не знаючи, що робити далі.

Мґаннґа схопив малюка Джека, вирвав його з рук матері і підняв над головою. Здавалося, він зараз розіб'є його череп об землю, аби задобрити духів!

Місіс Уелдон відчайдушно скрикнула і знепритомніла.

Однак мґаннґа, подавши королеві знак, який, вочевидь, та добре зрозуміла, підібрав з землі нещасну матір і поніс її разом із сином. Приборканий натовп шанобливо розступився перед ним.

Алвіш осатанів. Впустити спочатку одного з трьох бранців, а тепер байдужо споглядати, як вислизає ввірена йому застава, а разом з нею і надія на велику нагороду, обіцяну йому Негоро — ні, Алвіш не міг змиритися з цим, хоча б й всьому Казонде загрожувала смерть від нового всесвітнього потопу! Він спробував чинити опір викраденню.

Проте, гнів натовпу обернувся проти нього. Королева наказала охороні схопити Алвіша і, розуміючи, що опір може дорого йому коштувати, работорговець змирився, хоч як би голосно не проклинав про себе дурнувате легковір'я підданих королеви Муани.

Дикуни дійсно очікували, що хмари підуть разом з тими, хто їх накликав, і не сумнівалися, що чаклун за допомогою крові чужинців прожене геть дощі, від яких так страждав увесь край.

Тим часом мґаннґа ніс свої жертви з легкістю лева, що тягне в своїй могутньої пащі двійко козенят. Малюк Джек тремтів од страху, а місіс Уелдон залишалася без свідомості. Божевільний від люті натовп з лементом слідував за чаклуном. Однак він вийшов з факторії, перетнув Казонде, ступив під склепіння лісу, тим же твердим і розміреним кроком пройшов більше трьох миль і, залишившись на самоті, — дикуни врешті зрозуміли, що він не хоче, щоб за ним бігли, — вийшов на берег річки, швидкі води якої текли на північ.

Тут, вглибині вузької бухти, прихованої від очей густим чагарником, на причіпку стояло каное, на якому височіла невеличка солом'яна хатина.

Мґаннґа опустив на дно каное свою ношу, з лекгістю зіштовхнув човен у воду і, коли швидка течія підхопила його, голосно заявив:

— Капітане, дозвольте вам відрекомендувати місіс Уелдон та її сина Джека! А тепер рушаймо і нехай в Казонде всі хмари проллються зливами на голови цих ідіотів!

Розділ сімнадцятий. Вниз за течією

Ці слова промовив Геркулес, якого було не впізнати в образі чаклуна. Звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда, який був ще заслабкий і лише за допомогою кузена Бенедикта зміг підвестися назустріч новоприбулим. Дінго лежав в ногах у вченого.

Місіс Уелдон, отямившись, змогла лише ледь чутно промовити:

— Це ти, Діку? Ти?..

Хлопець спробував підвестися на ноги, але місіс Уелдон поквапилася заключити його в свої обійми. Малюк Джек теж обійняв і став цілувати Діка Сенда.

— Мій друже Дік! Мій друже Дік! — повторював хлопчик. Потім, повернувшись до Геркулеса, він додав: — А я зовсім не впізнав тебе!

— Вдало я перевдягнувся! — відповів Геркулес і почав витирати з грудей білий візерунок.

— Фе, яким негарним ти був! — промовив малюк Джек.

— Нічого дивного: я зображував чорта, а дідько, як відомо, не дуже привабливий.

— Геркулесе! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негру.

— Він вас звільнив, — промовив Дік Сенд. — І мене він також врятував, от тільки не хоче з цим погоджуватися.

— Врятував, врятував… Зарано ще говорити про порятунок! — відмовив Геркулес. — До того ж, якби не з'явився містер Бенедикт і не сказав мені, де ви знаходитесь, місіс Уелдон, ми нічого б не змогли вдіяти.

Так, це саме Геркулес накинувся на вченого, коли той, захопившись погонею за своєю дорогоцінною мантікорою, заглибився в ліс, опинившись від факторії на відстані двох миль. Якби цього не трапилося, Дік і Геркулес так і не дізналися б, де работорговець ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не майнула б ідея пробратися в Казонде під виглядом чаклуна.

Поки каное пливло за течією, дуже швидкою, оскільки річка тут звужувалася, Геркулес розповів місіс Уелдон все, що відбулося з моменту його втечі з табору на Кванзі: як він непомітно йшов слідом за кітандою, в якій несли місіс Уелдон та її сина; як