Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

час, поки він до короля в Польщу їздив. І двох сотень нас не було. Виводили ми тих козаків, які надміру захопилися здобиччю на молдавській землі, поки на наші плечі не насіло все військо османів. Не встигли відійти від кінноти — засіли між скель і дали великий бій. Такий великий, що прибув на те подивитися сам султан — і відразу наказав підтягнути гармати. Але й гармати були безсилі проти тих скель і козаків, що вміли воювати. Тоді вирішив султан заморити нас голодом, а ще випалював вогнем і душив димом. На той час я вже був поранений, і курінний отаман наказав мені переодягнутися в одежину вбитого яничара, щоб — якщо хтось потрапить до рук ворога — допомогти їм. Уночі в закривавленому одязі я виповз до турецького табору. Кулю мені виймали похапцем. Від того і втратив я багато крові. Коли прийшов до тями, дізнався, що брати-козаки вийшли зі скель і пішли на ворога. Оточені з усіх боків пластуни билися відважно і прорвалися крізь стрій здивованих ворогів. Але відійшли недалеко. Виснажені голодом і спрагою, вони склали зброю разом із життям. Тих, хто ще дихав, султан наказав прив’язати до дерев. Забувши про султанську гідність, він зі сміхом випускав стрілу за стрілою в моїх братів. І я бачив в очах багатьох шляхетних османських воїнів, що до Османа вони після того почали ставитися з презирством. Особливо яничари. Трохи оговтавшись, я рушив до козацького табору. Це було бажання Господа, що я опинився біля татарського чамбула, коли на нього вийшов у непроглядній пітьмі гетьман, який повертався з Польщі й не знав розташування військ. Тоді його й поранили стрілою. Потім ми пробивалися крізь намети османських вояків, де я розрубав плече юного аги — і на якийсь час змусив ворогів забути про гонитву. А далі ніч і козацьке щастя приховало нас. Ось тоді я й розповів гетьману про ганебний вчинок султана і поклявся його вбити.

— І гетьман Конашевич вирішив тобі допомогти? — знов запитав помічник комісара пан Дзевульський.

— Він допоміг... Але не для того, щоб султан помер від моєї руки... Не сказав свого передбачення, але зараз я розумію, що все це було дуже важливо для нього і для нашої землі й віри, — опустивши голову, відповів Іван.

— Що ж тут важливого? — знизав плечима пан Бродський, оглядаючи кораблик і присутніх на ньому.

— А може, хто? — припустив пан Ковальський.

— Ну хіба що Гасан, — засміявся пан Дзевульський. — Засидівся він у турка. Коли я йому привіз наїдки, воду, тасьму і смолу для лагодження бортів, він мене як рідного обіймав, поки я не вилаявся польською... Ото, мабуть, по нього й відрядив вас покійний гетьман. А заодно і по цей чудовий човен.

— Човен справді чудовий, — гордо мовив пан Ковальський. — У цьому готовий заприсягтися. Майже два роки на ньому під виглядом купця франкського ходив я по цьому морю, перевіряв те, що діди запорозькі говорили, та й сам вітри шукав і вивчав особливості течій. Просив мене про те гетьман і за роботу обдарував щедро. Але перед смертю загадав послужити йому ще одну, останню службу. Адже врятував він мене в землях московських, куди я потрапив із польськими найманцями... А яку останню службу — не сказав. Тільки про меч і мова була...

Зітхнув пан Ковальський, ненадовго віддавшись спогадам, і продовжив:

— Важка була ця служба, та ще й не завершилася. Зрозумів я — знав покійний гетьман, що знадобляться мої навички ходіння по Чорному морю. Тому й закликав мене. А що мені Чорне море, коли я океани перетинав, будучи на службі короля Франції. Ось тільки король вирішив знищити своїх підданих гугенотів[242], до яких належу і я. Довелося втікати з Ла-Рошеля, на якийсь час забувши про величезні кораблі на безкрайніх океанах. Та Бог напоумив Людовика[243], і він нещодавно уклав новий мир з гугенотами. Тож мене чекає шлях додому, моя сім’я і мій маєток.

Тут підвівся пан Бродський і насмішливо вклонився:

— То ти, брате, граф? А я, з милості гетьмана брат твій Званий, теж землі мав, та забрали їх у мене. За те й відплачую. А коли сил не стане — вирушу в свої гори. Побудую будиночок десь на Бескидах[244]. Вкраду гарну дівчину і пастиму отару. А ще біля багаття буду згадувати про все це і радіти тому, що у мене є брат Званий, який і океан переступить, не те що цю калюжу...

Усі разом засміялися. Ось тільки пан Дзевульський все ще не втямив дещо важливе для себе.

— Султана вбили, але не Сірко. Це зрозуміло. І все-таки: що саме бачив і знав покійний гетьман, відправляючи вас у таку небезпечну подорож?

— Хто зараз за нього відповість?.. Не сказав сам, але вірю, що те, чого він очікував, — сталося, — хитнув головою Іван. — Може, справді важливо повернути дядька Івася на Січ. Може, він незабаром стане кошовим, а чи й гетьманом. Ось із нами Ганна... Може, вона народить найуславленішого козака. Такого, який перевершить «Чорного гетьмана» Богдана Ружинського і самого гетьмана Сагайдачного... А ось і Богдан! У ньому кров того-таки Ружинського. Отже, буде славним сотником, а чи й полковником. А може, Богдане, гетьманом станеш, збереш славне військо козацьке і скинеш із шиї українського народу чужинське ярмо? Або щось іще важливе в наших тяжких мандрах було, а ми й не знаємо... Не всім це дано — знати таємне! Від тих знань не буває спокою ні в душі, ні в серці. Мало хто на таке життя згоден...

* * *

Турецьку фортецю Очаків проходили в темряві, притулившись до протилежного берега. Але навіть невеликий човник дозорні помітили — і кілька ядр полетіло в бік чи то розбійників, а чи тих, хто не бажав платити султанові мито за торгівлю.

— Стануть на першу ранкову молитву, а там і відправлять кілька галер у погоню. Але ми вже будемо між островів. Там нас не знайдуть, — упевнено мовив Іван Сірко. — Ось тільки гребти доведеться, як востаннє в житті.

Послані навздогін дві османські галери мало не наздогнали порушників закону, зобов’язаних пристати до пристані Очакова, показати свої товари і також сплатити належне мито. Ядра, випущені з гармат, не нашкодили порушникам, а лише додали сил налягти на весла. Невдовзі верткий кораблик несподівано зробив крутий