Даніель Дефо - Робінзон Крузо, Даніель Дефо

c2" style="">Я залишив їм усю свою зброю, а саме: п’ять мушкетів, три мисливські рушниці й три шпаги, а також півтора барильця пороху, якого в мене залишилося так багато, бо, крім перших двох років, я майже не стріляв. Я дав їм докладне пояснення, як ходити за козами, як їх доїти та годувати, як робити масло й сир. Одно слово, коротко розповів їм усю історію свого життя на острові. Наприкінці я пообіцяв ублагати капітана, щоб він залишив їм іще два барильця пороху та насіння городини, якого мені так бракувало і якому я так радів би. Мішок гороху, що його капітан привіз мені в подарунок, я теж віддав їм, порадивши використати весь горох на насіння.

Давши таку настанову, я попрощався з ними другого дня й переїхав на корабель. Та хоч як поспішали ми відпливти, а не встигли знятися з якоря тієї ночі. Наступного ранку вдосвіта двоє з п’ятьох вигнанців припливли до корабля і, гірко нарікаючи на своїх товаришів, Христом-богом заклинали нас узяти їх з собою, хоч би потім їх повісили відразу, бо, за їхніми словами, їм однаково загрожує смерть, коли вони зостануться на острові.

Відповідаючи на прохання цих матросів, капітан сказав, що не може забрати їх без мого дозволу. Нарешті, примусивши їх урочисто заприсягтись, що вони виправляться і зразково поводитимуться, ми прийняли їх на корабель і незабаром задали їм доброго хльосту, після чого вони стали дуже порядними й смирними людьми.

Трохи згодом, коли почався приплив, на берег послали шлюпку з речами, які були обіцяні поселенцям. До цих речей, на моє прохання, капітан додав їхні скрині та одяг, за що вони були дуже вдячні. Я теж підбадьорив їх, обіцяючи, що не забуду їх і, коли дорогою нам зустрінеться корабель, я неодмінно пошлю його по них.

Попрощавшись із островом, я взяв з собою на спомин свою величезну зроблену власними руками шапку з козячої шкури, парасольку та одного з папуг. Не забув я забрати й гроші, про які згадував раніше; вони так довго лежали в мене без ужитку, що аж зовсім потемніли й тільки після доброї чистки знову стали схожі на срібло; узяв я також і гроші, знайдені в уламках іспанського корабля.

 

Так покинув я острів 19 грудня 1686 року, згідно з корабельними записами, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Із цього другого полону мене визволили того самого числа, якого я колись утік на баркасі від салеських маврів.

Після довгої морської подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п’ять років.

В Англію я приїхав для всіх чужим, ніби ніколи й не бував там. Моя благодійниця й довірена, якій я дав на схованку свої гроші, була ще жива, але зазнала багато лиха, вдруге овдовіла і впала в злидні. Я не тільки заспокоїв нещасну жінку щодо її боргу мені, запевнивши, що нічого з неї не правитиму, а ще й в подяку за колишні турботи та відданість допоміг їй, скільки дозволяли мої обставини. Дозволили вони, правда, небагато, бо мій власний запас грошей був тоді дуже невеликий. Зате я обіцяв, що ніколи не забуду її колишньої доброти до мене, і справді не забув своєї благодійниці, коли справи мої покращали, як про це буде сказано своєчасно.

Потім я поїхав у Йоркшір, але батько мій помер, мати теж, і весь наш рід погас, за винятком двох сестер та двох дітей одного з моїх братів; мене давно вважали за померлого, і тому мені з батьківської спадщини не залишили нічого. Словом, я не знайшов ні грошей, ні допомоги, а того, що я мав, було надто мало, щоб улаштуватись.

Цілком несподіваний для мене вияв вдячності зустрів я, проте, з боку капітана корабля, якого я так щасливо визволив із біди, врятувавши йому і судно, і вантаж. Він так розхвалив мене власникам судна, стільки наговорив їм про те, як я рятував життя матросам, що вони разом з іншими купцями, зацікавленими у вантажі, покликали мене До себе, наговорили мені багато компліментів і презентували двісті фунтів стерлінгів.

Подумавши про своє становище й про те, як мало в мене надії влаштуватись в Англії, я вирішив податись до Лісабона і спробувати дізнатись там про мою бразильську плантацію та про мого компаньйона, котрий, як я мав підстави гадати, мусив уже багато років вважати мене за померлого.

З цією метою я відплив на кораблі до Лісабона і прибув туди в квітні; в усіх цих подорожах мій слуга П’ятниця сумлінно супроводив мене і не раз доводив мені свою вірність.

Приїхавши в Лісабон і розпитавшись, я, на превелику радість, знайшов мого давнього друга, капітана португальського корабля, що вперше підібрав мене в морі коло берегів Африки. Він постарів і не ходив більше в море, а судно передав своєму синові, теж уже немолодому чоловікові, який і провадив далі торгівлю з Бразилією. Старий не впізнав мене, та і я ледве його впізнав, але потім пригадав його риси; згадав і він мене, коли я сказав йому, хто я такий.

Після взаємних теплих привітань я, звичайно, спитав про свою плантацію та свого компаньйона. Старий сказав, що не був у Бразилії вже років з дев’ять, що коли він востаннє виїздив звідти, мій компаньйон був ще живий, але мої довірені, яким я доручив доглядати мою частку, обидва померли. Проте він гадав, що я можу одержати найдокладніші відомості про свою плантацію і про поліпшення, зроблені на ній, бо, зважаючи на загальну впевненість у тому, що я пропав безвісти і потонув, настановлені мною опікуни щорічно подавали звіт про прибутки з моєї частини плантації урядовцеві державної скарбниці, котрий постановив - на випадок, коли я не повернусь,- конфіскувати мою власність і одну третину прибутків з неї відраховувати до королівської казни, а дві третини - до монастиря святого Августина для допомоги біднякам та для навернення індіанців до католицтва. Коли ж я з’явлюсь сам або хтось інший, замість мене, по мою частку, то її повернуть усю, крім, ясна річ, щорічних прибутків, витрачених на благодійність. Однак він запевнив мене, що королівський урядовець, який відає земельними прибутками казни, і монастирський економ весь час пильно стежили за тим, щоб мій компаньйон щороку подавав