Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

Деякий час обидва вершники їхали мовчки. Раптом кінь Лафренія став дибки, злякавшись, мабуть, тіні від дерева при світлі місяця, і, скажено два-три рази стрибнувши, звалився у рів, що тягнувся вздовж дороги.

На крик Лафренія про допомогу Рутілій зупинив коня, скочив на землю і, прив'язавши до кущів повід, підбіг до рову, щоб допомогти товаришеві.

Та не встиг він побачити, що сталося, як відчув сильний удар у спину, упав додолу, і поки намагався підвестися й зрозуміти, хто його б'є, його вдруге ударили в плече.

Тоді Рутілій зрозумів, що попав у пастку зрадника, і, вихопивши з-під туніки кинджал тієї миті, коли Лафреній так само мовчки ударив його утрете по голові, встиг схопитися на ноги і кинувся на ворога з криком:

— А, підлий, мерзенний зраднику!.. Ти не посмів би напасти на мене відкрито!

І вдарив убивцю кинджалом у груди. Але в того під тунікою була кольчуга.

Зав'язалася коротка одчайдушна боротьба між пораненим, майже вмираючим Рутіліем і Лафренієм, який, хоч і був неушкоджений та здоровий, здавалося, тремтів перед безстрашним, мужнім противником. Чулися тільки крики, зойки, лайка, приглушені прокляття.

За мить почувся глухий звук падіння безсилого тіла і ледве чутні слова Рутілія:

— О підла зрада!..

І більше нічого.

Лафреній став навколішки над забитим і прислухався, чи дихає він; потім підвівся, вибрався на дорогу і, щось собі нашіптуючи, поплентався до коня Рутілія.

— О Геркулес!.. — скрикнув він раптом, почуваючи, що от-от знепритомніє. — Я почуваю… Що ж це?

І захитався.

— Мені боляче тут, — прохрипів він ослаблим голосом, підніс руку до шиї і зразу ж відсмикнув її, усю в гарячій крові. — О боги… Він… ударив… мене… саме… сюди… в єдине місце… де нема кольчуги…

Він знову захитався і звалився додолу в калюжу крові, що струменіла з сонної артерії, перерізаної кинджалом Рутілія.

І от на безлюдній дорозі, в глибокій нічній тиші, марно силкуючись звестись на ноги і покликати на допомогу, в жорстокій агонії сконала людина, що назвалася Лафренієм, але була не чим іншим, як підлим знаряддям помсти Евтібіди. А за кілька кроків од нього, вкрите вісьмома ранами, лежало бездиханне тіло нещасного Рутілія.

Розділ XVII

АРТОРІКС-СКОМОРОХ

Чотирнадцятий день перед січневими календами 682 року (19 грудня 681 року) був днем гучного веселого свята. Галасливі юрби римлян сновигали головними вулицями, переповнювали Форум, храми, базиліки, харчевні, таверни і віддавалися нестримним веселощам. Це був день сатурналій — свято на честь бога Сатурна, що тривало три дні. Протягом цих днів, за старим звичаєм, рабам дозволялося користуватися деякою подобою свободи. Вони разом з громадянами і впереміжку з сенаторами, вершниками, плебеями сиділи за спільними столами і цілих три дні розважались як хотіли

Свято Сатурна — бога землеробства — було колись святом селян і скотарів; свобода, яку на ці три дні давали рабам, мала нагадувати, що в щасливі часи Сатурна не було рабства, всі люди були вільні і рівні.

У Римі, в цьому величезному місті, яке було опоясане муром завдовжки більш ніж на вісім миль, мало двадцять три брами, величезні храми, грандіозні цирки та амфітеатри, розкішні палаци, пишні портики та базиліки, було не менше двох мільйонів рабів. Крім того, до них у ці святкові дні приєднувалася більшість населення з усієї багатющої провінції та сусідніх міст. Ці мільйони людей гасали вулицями міста і, захоплені нестримними веселощами, хором оглушливо вигукували:

— Іо, bona Saturnalia! Іо, bona Saturnalia! [9]В перший день сатурналій дивовижне, разюче враження справив Рим на юнака, який цього дня увіходив до міста з Пренестінського шляху через Есквілінську браму. Він був одягнений скоморохом, за плечима ніс невелику драбину,

кілька мотузок і залізних кілець різного розміру, на лівій руці у нього сиділа маленька мавпа, а позаду біг пес.

Це був Арторікс.

Коли він увійшов до міста, вулиці поблизу брами були безлюдні і мовчазні. 1 тільки неясний гомін, що долітав сюди, ніби гудіння безмірно велетенського вулика, попередив його про бурхливі веселощі в центрі величезного міста.

Вийшовши на Карінську вулицю, він побачив юрбу людей, що сунула назустріч з оркестром попереду. Ці люди несамовито танцювали і горланили гімн на честь Сатурна.

Арторікс, добре знайомий з побутом і звичаями римлян, одразу побачив, що в цій юрбі безладно перемішалися люди найрізноманітніших станів: поряд з убранням вершника він розрізняв сіру туніку безправного городянина, поруч з білою столою матрони — червоний одяг убогого раба.

Скоморох відійшов до стіни, щоб дати пройти цьому бурхливому потокові. Він хотів лишитися непомітним, намагаючися сховати мавпу, драбинку й кільця, щоб не виказати свого ремесла, бо не мав особливого бажання давати виставу і переривати свою подорож, яка, очевидно, мала певну мету.

Та це йому не вдалося, його помітили.

Збагнувши, що він скоморох, кілька чоловік почали гукати на тих, які вже пройшли, і примусили спинитися всю юрбу.

— Хай живе, хай живе, хай живе скоморох! — закричали всі одразу.

— А покажи-но своє штукарство! — гукнув один.

— Потіш Сатурна! — крикнув другий.

— Побачимо, що вміє робити твоя мавпа! — кричав третій.

— Ану, накажи собаці стрибати!

— Мавпу!.. Мавпу!..

— Ширше коло, ширше коло…

— Яка втішна мавпочка!

— Який гарний епірський пес!

Але серед цього галасу, який весь час наростав, ніхто не рухався, і це почало Арторіксові набридати; тому він нарешті сказав:

— Гаразд, гаразд, я покажу вам різні штуки. Я і мої звірята зробимо все, що зможемо, вшануємо Сатурна. Але для цього мені треба трохи місця.

— Правильно!

— Його правда!

— Зробимо коло!

— Відійдіть назад!

Усі кричали, але ніхто не рушав з місця. Нарешті хтось гукнув на все горло:

— Поведемо його разом з нами до Карінської курії!..

— Так, так, до Карінської курії!.. — залунало спочатку десять, потім двадцять, потім сотня голосів.

Довго кричали, що слід іти до Карінської курії, але всі стояли на місці. Нарешті ті, що були ближче до скомороха, обступили його і, пробиваючи дорогу ліктями, повернули туди, звідки щойно натовп прийшов. За ними всі поволі рушили до Карінської курії.

По дорозі до натовпу приєднувалися всі зустрічні, натовп зростав і незабаром досяг майдану, де височіла третя з тридцяти курій міста, яка звалася Карінською. Тут натовп розлився широким нестримним потоком і потіснив інших людей, які сиділи за столами просто неба і поглинали різну їжу та вино.

Спершу не обійшлося без замішання, взаємних прокльонів і погроз; нарешті почулися примирливі заклики: майдан облетіла чутка, що прийшов скоморох і даватиме виставу. Всі зраділи, стовпилися на сходах