Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— Ближче до справи, — сказала громадянка Гофман, іще сподіваючись на свої чари, як той, хто зірвався з п'ятого поверху, надіється, що йому пощастить і внизу він зустріне не бруківку, а віз свіжого сіна.

— Думаю, що зміст статті сто тридцять другої Кримінального кодексу вам знайомий… Звільнення від суду вам обійдеться у п'ять мільярдів карбованців, а легша кваліфікація за першою частиною статті сто тридцять другої буде коштувати тільки три мільярди…

— Я не тримаю вдома ні карбованця, — довірливо повідомила громадянка Гофман. — Так навчив мене мій покійний чоловік… Приходьте завтра.

Наступного дня, не заставши господиню в домовлений час, Генріх написав записку, в якій указував номер свого телефону, ім'я і по батькові.

Громадянка Гофман подзвонила йому ввечері і, виявивши практичну кмітливість, попросила його принести «справу», щоб переконатися, що тут немає обману.

Вирушаючи з візитом, Генріх одягнув накрохмалену сорочку, краватку «кішечку». Він ніжно ніс «справу», як молода мати несе первістка.

Мило посміхаючись, громадянка Гофман прийняла папку. Й відрахувала завдаток — один мільярд карбованців… Генріх заховав гроші в кишеню. З сусідньої кімнати вийшли міліціонери.

— П'ять років.

— Прощавай, «Хванчкара»… «Отто Поднек» — друкарські машинки всіх систем, арифмометри, ротатори. Трамваї і кінематограф… «Мастяжарт» — вакса, гуталін, мисливське мастило. Оптом і вроздріб…

Тук-тук! — стукають колеса.

Ту-ту! — кричить паровоз.

Далі в біографії Генріха Требухова — айсберг, або, як кажуть, біла пляма. Проміжок у два-три роки після виходу з табору не лишив жодних слідів у судовій хроніці. Й можна лише зробити висновок, що саме в цей час і відбулося перетворення Требухова з рецидивіста-комбінатора на бандита.

З'ясувалося, що Козяков обіцяв переправити Требухова за кордон… Можливо, жодного перетворення не було. Шахрай залишився шахраєм, тільки вирішив змінити клімат.

Перш ніж перейти до викладу подальших подій, слід відзначити один маленький епізод, а якщо говорити точно, всього лише випадок, що спантеличив Волгіна в перший день перебування в банді.

Малорухливий чоловік із плоским неголеним обличчям вручив Волгіну обріз. Сказав:

— Почисть і покажи.

Обріз був вкритий нальотом іржі. Приклад розмочалений. Це трохи насторожило Костя. Йому не довіряють. Адже решта бандитів озброєні новенькими англійськими карабінами.

— Коцюба, — критично сказав Кость. — Нею тільки попіл ворушити.

— Яку бог послав, — ліниво відповів чоловік із плоским обличчям і зробив жест рукою, даючи зрозуміти, що Волгіну краще вийти із землянки.

— Трохи б часу, — нагадав Кость.

І ось у нього в руці зелена пляшка, заткнута добрим корком, немов витримане вино, шмат ганчірки. Волгін сидить під деревом і, насвистуючи простеньку мелодію, чистить обріз…

Хтось проходить мимо. Кость підводить голову. Й не вірить очам: стежкою йдуть четверо червоноармійців. У шинелях, у будьонівках з червоними зірками. Тільки ось карабіни за спинами все ті ж, англійські. Люди, одягнуті в форму червоноармійців, сідають на коней і скачуть униз, у долину, де піниться річка й перед надвечір'ям димить туман…

Волгін у безсиллі сплюнув… Ось що означає не мати зв'язку! Бандити задумали якусь каверзу. А він ніяк не може попередити своїх. Згадалися настанови Каїрова: «Твоє завдання — Козяков. Ти повинен викрасти його за першого зручного випадку. Дуже важливо нічим не видати себе. Тому зв'язок буде однобічний. Якщо виникне потреба щось повідомити, до тебе прийде людина. Й скаже: «Поклін од Кравця».

Тієї ж ночі невідомі вирізали сім'ю столяра Антипова й підпалили будинок. Сусіди, боячись прийти на допомогу, все ж стежили за всім, що відбувалося, у вікна й тепер в один голос стверджували, що грабіжників було четверо й усі вони червоноармійці.

Кравця мучив зубний біль, але, курячи цигарку за цигаркою, він особисто допитував свідків. І вся суть була в тому, що Кравець, хоча анітрохи не сумнівався, що це справа рук бандитів Козякова, все ж не міг зрозуміти, чому жертвою раптом став Антипов і його сім'я. Кульгавий столяр ніколи не служив у жодній армії, був людиною досить заможною, до Радянської влади особливої любові не виявляв.

Коли вийшов останній свідок, Кравець заховав списані фіолетовим чорнилом аркуші в шухляду столу. Поклавши руки на стегна й злегка пригнувшись, він раптом звернув увагу на те, що підлога в кабінеті давно не метена, запльована недокурками й заляпана дорожною грязюкою.

Кравець побризкав підлогу водою з графина, дістав з-за грубки недогризок віника й, зігнувшись, взявся до роботи. Він іще підмітав, коли в двері зазирнув черговий.

— Товаришу Кравець, до вас просяться.

Кравець пригнічено сказав:.

— Не бачиш? Я мию підлогу. У нас брудніше, ніж у конюшні. Сьогодні ввечері генеральне прибирання… Запам'ятай.

— До вас цей…

— Хто?

— Єгер Воронін.

Воронін був блідий і злий. І очі червоніли розпалено, наче він довго плакав.

— Сідайте, — сказав Кравець і кинув віник у куток.

Але Воронін не зрушив з місця. Зняв шапку й, опустивши голову, глухо сказав:

— Заарештуйте мене.

Не чекаючи такої розмови, Кравець підсунув єгерю стілець. Повторив:

— Сідайте.

І сам сів. Дістав із пачки цигарку. Запропонував закурити Вороніну. Важко, наче в нього підкосилися ноги, опустився єгер на стілець. Каламутно подивився на Кравця. По старому, зморщеному обличчі Вороніна котилися сльози.

— Що? — Кравець запитливо уп'явся в єгеря.

Ховаючи руки між коліньми, Воронін почав говорити неголосно й уривчасто:

— Несила тримати гріх на душі. Бог свідок… П'ятдесят років поганого людям не робив. І тепер душа не дозволяє. По-перше, знаю, де