Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

відбувається? Нічого особливого: як кидав тиждень тому, так і нині йде. Майстерність, яка нещодавно з’явилася, щезла геть, залишився попередній середньоміцний жонглер Шереметьєв Д.Ф., штатна одиниця главку, артист на ім’я Цирк. Кураж пропав.

— Сядь, Данчику, посидь із Тілем.

Послухався. Кинув булави на арену, сів на бар’єр. Тіль разом із стільчиком розвернувся до нього обличчям, записничок закрив, сторінку олівчиком заклав.

— Не запитую, Данчику, що з тобою відбувається. Хочу знати, що, скажімо, позавчора було?

А що позавчора було? Кидав відмінно, майстерно працював, ось що було.

— Не знаю, Тіль, сам не можу розібратися.

— Вибач старого за нетактовність, Данчику, але чи немає тут причини на ім’я Оля?

Запам’ятав ім’я, старий дідько, пам’ять, як у хлопчика.

— Яка, по суті різниця, Тіль…

— Велика різниця. Від дівчини Олі багато залежить. Отакої! Дід Мороз і Снігуронька. Вчитель і учениця.

Старий чаклун Тіль підмовив свою юну вихованку дещо попрацювати з нетвердим душею матеріалом. Розповідь із серії святкових.

— Що ж від неї залежить?

— Усе, Данчику: твій настрій, твоя удача, твоя справа. Ти від неї залежиш, як пишуть у газетах, цілком і повністю.

Забавна розмова виходить.

— Саме від неї?

— У даному випадку — від неї.

— Є і не даний випадок?

— Є таке поняття — “взагалі”. Ми, чоловіки, взагалі від жінок залежимо. Вони всі — чаклунки, Данчику, якщо, звичайно, вони — жінки, якщо не втратили своєї — богом даної — чародійної сили серед каструль, у магазинній штовханині, на профспілкових зборах, у кабінетах начальників. Багато хто не витримує, губить її, силу цю, емансипацією задавлений, та ще й удає, наче так і повинно бути, наче жінка — не жінка зовсім, а в першу чергу інженер, учений чи там тракторист. І зауважте, Данчику: не інженерша чи трактористка, а неодмінно в чоловічому роді, твердіше, залізніше. А нащо світові вчені і трактористи, якщо жінки в ньому зникають? Ти про це думав, Данчику? В тому-то річ, що не думав…

Звичайно, не думав. А тепер сидів, слухав, розімлілий, а Тіль дзюрчав тихенько і зовсім не був схожий на звичайного іронічного і злого гномика: і справді, затишний і добрий. Дід Мороз. Тільки що в калошах.

— А від чого вони, Данчику, в трактористи подалися? Хіба від доброго життя? Від того, що справжній чоловік за теперішніх часів — теж рідкість. Справжній чоловік — він який? Він до будь-якої справи — вогонь, він із себе тисячу потів спустить, а справу цю на совість зробить. І ніжний він, Данчику, крихкий, то тільки зверху — сталевий. А всередині у нього, під сталевим кожухом, така субстанція, науково висловлюючись, яка жіночій чарівній силі дуже піддається. І добра чаклунка цією субстанцією легко керує. Нас, Данчику, усе життя жінки робити повинні — від народження до смерті, так природою наказано. І противитися природі не слід, тобі це боком вилізе. Зрозумів?

— Та хіба я справжній?

— Схоже на те. Усі ми первісно справжні, доки акушерка пупок ниткою не перев’яже. А далі все від нас самих і залежить. Губляться чоловіки — то й жінки зникають. Вони емансипуються, ми фемінізуємося. Все взаємопов’язано, Данчику, діалектика не обманює.

— А що ж ти, Тіль, справжньої жінки не знайшов? Бурлакою вік живеш?

— Я знайшов, Данчику, давно знайшов. Тільки і втратив давно. Мою жінку, Данчику, в дев’ятнадцятому році в Іркутську інтелігентні чоловіки порубали. Вони ж себе справжніми вважали, цвітом імперії…

— Вибач, Тіль, я не знав…

— Ніхто не знав, Данчику, оце я з тобою вперше за багато років розговорився. А вибачення просити ні за що: давно це було, майже забув усе.

— Скільки ж тобі років, Тіль?

— Багато, Данчику, до дідька багато, я вже з рахунку збився. Ти ось що, сьогодні йди додому, відпочинь, полеж, подумай. І завтра не приходь, я зазирну в студію: тебе немає — значить, ще думаєш. А як надумаєш — з’явишся.

— Що надумаю, Тіль?

— А про Олю. Що хочеш, те й надумаєш, іншого не вийде. Все.

Підвівся, неквапно склав стільчик, черевики в калоші втиснув, підхопив портфель.

— Бон шанс, Данчику, усього найкращого.

Дан не дивився йому вслід, сидів, зсутулившись на бар’єрі, зіперши об коліна лікті — такий безглуздий сильний циркач з голубої картини Пікассо.

Та тільки не було перед ним ніякої дівчини, тоненької дівчинки на кулі.

І кулі не було.

Дан — жонглер, а куля — типовий атрибут номера еквілібристів.

10

Ось і пояснив усе мудрий Тіль, премудрий піскарик, який сам себе робив — бо нікому його робити було. А вірніше, нічого він не робив, забрався в міцний футляр — тоді, в дев’ятнадцятому, всі застіжки застебнув, засувки засунув, жив за інерцією, бо нічого він не забув відтоді — намовляє на себе — самою пам’яттю й існує. Портфель його — футляр, калоші — футляр, записник з монограмою… І ніхто відтоді у той футляр не зазирав — бажання не виникало. Живе поряд старичок-боровичок, засушена квітка з гербарія. “Як справи, Тіль?” — “Справи — краще годі й уявити!” Запитали — відповів, не запитали — промовчав, теж добре, хіба до образ йому, коли всі довкола у клопотах захлинаються, а клопоти, звичайно, найважливіші, мало не державної ваги: кому ставку не підвищили, хто з дружиною посварився, у кого син з хімії двійку вхопив, кого замість Києва на гастролі в Жмеринку заслали. Тіль про все послухає, кожному раду подасть.

Ось і йому, Дану, теж подав.

Спасибі тобі, Тіль, добра людина, не за пораду спасибі — не в ній суть, та й ніяких особливих рецептів Тіль не виписував — за відвертість спасибі, за те, що не удавав із себе бадьоренького, не плескав по плечу: все пройдене, Данчику, не сумуй, рідний! — за те, що зумів збагнути його і сказати про найважливіше.