Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Значить, підстраховувався? На всяк випадок? А золоту рибку прилучити у співучасники не проминув зробити.

Дан остаточно заплутався, заблукав у собі. Одне знав точно: винний він перед Олею. Як зустрінеться з нею, заговорить, в очі погляне? Зможе? Не знав він, нічого не знав.

А тут телефонний дзвінок пролунав. Дан подивився на годинник: вечір уже, три хвилини на сьому. Телефон дзвонив, а Дан не знімав трубки, слухав пронизливі різкі дзвінки, кожний із них відгукувався болем у голові. Телефон замовк, і Дан заплющив очі: вмів би плакати — вголос завив би. Учора домовилися: Оля подзвонить о шостій годині, одразу після роботи. Подзвонила. Ось і все.

Все.

І до самого ранку, до сірого квітневого світанку тихо було в порожній квартирі. Тільки кран капав. Ну та його Дан вранці підкрутив, а повернеться з репетиції — нову прокладку поставить, то дрібниці, п’ять хвилин роботи.

Добиратися з Маріїного гаю в Ізмайлово, у студію — мандри не дуже приємні. Три види транспорту — тролейбус, метро, автобус, майже година їзди. Єдине, що тішило: ніколи не потрапляв у години “пік”. Їхав на репетицію на десяту ранку, коли основний потік уже відринув, людство приступило до створення матеріальних цінностей, а духовні — подібні до циркового номера Дана — могли і почекати.

Дан іноді запитував себе: кому потрібне його мистецтво? Дивна річ пам’ять! Люди ходять у театри і кіно, розповідають знайомим: учора бачили Смоктуновського у такій-то ролі чи Гоголєву у такій-то виставі. А як про цирк? Приблизно таке: нарешті вибралися, діти випросили на клоуна подивитися, програма хороша, цікава, слони були, собачки, джигіти на конях. І хоч би хто одне прізвище згадав! Де там: прізвища циркових артистів знають тільки справжні любителі. Таких немало в кожному місті, куди “дістає” цирковий артистичний “конвейєр”, навіть більше — кожна людина знає імена Карандаша, Попова, Нікуліна, Кіо, ще три — чотири імені. А всього у “конвейєрі” тисяч шість, їздять по країні, по стаціонарах і шапіто, працюють як прокляті, калічаться, ідуть на пенсію в тридцять, а то і в двадцять п’ять — роботу з малих років починають, до старості не залишають, буває, вмирають прямо в цирку: інфаркт наздоганяє де-небудь між денною і вечірньою виставами, і лежать у манежі, і оркестр грає Шопена, і, не соромлячись сліз, плачуть веселі клоуни, куражні джигіти, відважні акробати. А наступного дня вони знову вийдуть радувати публіку, яка не згадає їх імен, хвала богові, якщо — номери в пам’яті залишаться, і, напевне, це правильно, тому що мистецтво цирку на відміну від театру чи кіно сильне своєю єдністю, своєю цілісністю, коли “одиниця — дурниця”, коли жонглери, клоуни, канатохідці, гімнасти — всі разом, все — одне, нехай не сума одиниць, а сума єдиностей, та все ж сума. І тільки всі разом вони змушують глядачів зітхати за цирком як за святом, і тоді глядачі чудово пам’ятають ім’я кожного.

Його неважко запам’ятати, вважав Дан, воно в нас спільне. Цирк — наше ім’я. І нехай йому заздрять артисти кіно і театру, будь-хто з яких носить своє, неповторне, вимріяне. А спільного у них немає.

Зробить Дан атракціон — якщо зробить, буде в ньому десяток учасників — ім’я яким Цирк, і незрівнянний Коля, заслужений артист, жонглер із світовим ім’ям, стане не власним прізвищем пишатися, а спільним.

Отак-то…

А чи є сенс робити атракціон?

Випустити новий номер, їздити з ним по містах і селах до тихої старості, до того моменту, коли руки відмовлять, коли ними не тільки булаву — ложку з кашею важко підняти буде, як частенько у жонглерів буває, якщо вони в манежі не дурня клеють, а працюють на совість. А можна і дурня клеїти, публіка добра, не помітить, а помітить — вибачить, ще і в долоні поплескає. Краса, хто розуміє…

Тільки Дану того не зрозуміти: він цей атракціон, як сказано, з училищних часів вимріяв і забути про нього не зможе — не вийде.

Отже, робити?

Авжеж, робити.

Незважаючи на те, що випросив його у фортуни, поплакався у неї на плечі? Чому, власне, випросив? Заслужено отримав, і тепер тільки від тебе залежить удача: чи вистачить сил, уміння, терпіння — все буде гаразд.

Тепер тільки від тебе залежить.

Вдень усе набагато райдужнішим здається: і чорне начебто не таке вже чорне, а біле — більше годі й уявити. Удень думки чистіші, настрій кращий, удень совість дрімати починає, оскільки за ніч не відіспалася, не відпочила. І небо вже не таке низьке, не висить над головою, аж парасольку зачіпаючи, і навіть дощ не дуже мокрий, а коли цей парадокс безглуздим видається, то висловимося по-іншому: не надто холодний, не надто колючий — звичайний весняний дощик. Вдень усі кішки пофарбовані в різні кольори, а твоя сіра таки мерзотниця кішка — совість ніжно муркоче. Але кігтів, зауважимо, не ховає, пробує їх, нагадуючи про себе…

Переодягся в робоче трико, вийшов у манеж.

— Привіт, Тіль.

— Гутен морген, Данчику.

— Спасибі тобі за добрі слова про атракціон.

— Ні за що. Ми про нього ще поговоримо — є потреба. А поки що приступай, Данчику, працюй, номер плановий, його випускати треба, а то з мене шкіру на рукавички здеруть.

— Пошкодують, — сказав, щоб щось сказати.

Виліз на моноцикл, почав розкидатися — рук не відчував, тіло як не своє, булава по зап’ястю ударила — болем у плечі віддалася.

— Що з тобою, Данчику, не виспався?

— Дрібниці, Тіль, зараз розігріюся.

Начебто розкидався, щось почало виходити. Взяв четверту булаву, пішов працювати не кваплячись, пристосовуючись до чужих ще рук, але дуже слухалися вони, ловили, підкидали, набували спритності.

Збільшив темп — один-два-три-чотири! Що за дідько, впустив булаву! Нічого, буває. Тіль мовчить. Знову почав кидати, швидше-швидше, поїхав по колу — знову впустив. Повторимо. Швидше-швидше, пішло, пішло — один-два-три-чотири! — ще швидше! — один, два, три, чотири! — отак— краще! — один-два-три… Четверта — на килимі.

Що