Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

ловити, підкидати і ловити — три, чотири, п’ять, навіть шість предметів. Ллє є межа спритності рук, межа людської реакції: дев’ять, десять, одинадцять предметів можна лише викинути: один раз підкинути і все встигнути впіймати, тут теж відчайдушна спритність потрібна, швидкість, чіпкість — далеко не кожен на це здатний.

Тіль сказав:

— Ти сьогодні якийсь нетутешній, Данчику. У тебе неприємності?

— З чого ти взяв? — вийшло грубувато, але Тіль не став вдаватися в подробиці.

— Твоя справа, мовчи. Воно й добре: автоматизм з’явився, добротна риса для майстра.

Вперше майстром назвав, а Дан навіть не зрадів, про інше думав: іти чи не йти?

Коли стояв під душем, вирішив остаточно: піде. Далі]-рати в ніяковість не мало сенсу.

Приїхав у главк — і одразу в репертуарний відділ, а там його зустріли мало не з обіймами: нарешті ти з’явився, довгожданий наш!

Виявляється, його заявку вчора розглядала режисерська колегія главку, дехто був проти, казав, що саме Дан атракціону не витягне, що ідея багата, перспективна, та треба б її — нехай Дан не ображається — кому-небудь із сильніших жонглерів передати. І Колине прізвище називали. Але тут виступив Тіль і сказав, що передавати атракціон нікому не треба, що Дан відмінно з ним впорається — треба бачити, як він останнім часом кидає, не видовище — суцільне задоволення! — що Коля — людина розумна, творча і сам не відмовиться приєднатися до атракціону, тим більше що вони з Даном друзі — нерозлийвода. І що він, Тіль, радий буде, якщо главк призначить його режисером в атракціон, немає нічого приємнішого, ніж працювати з майстрами своєї справи. Так і сказав: з майстрами, маючи на увазі його, Дана, і Колю. І про училище йшла мова, про те, щоб випускників залучити. Теж підтримали. Взагалі — повний успіх, фанфари і литаври.

Сказали: терміново пишіть сценарій, його швиденько затвердять, і з майбутнього року — як складуть кошторис — почнете збирати людей, репетирувати, замовляти костюми й обладнання.

Тут би Дану “терміново” сідати за письмовий стіл, думки у слова вбирати, брати на прокат друкарську машинку, а він, байдужий, тільки й спромігся, що подякувати за увагу, пообіцяв серйозно подумати про сценарій.

Апатії його здивувалися: є які-небудь труднощі? Може, професійного сценариста підключити?

За сценариста знову подякував, відмовився. Поцікавився: що з його номером буде — з тим, що його тепер готує?

Пояснили поблажливо, як маленькому: новий номер органічно увійде в атракціон. І старий теж увійде — з моноклем, сигарою і тростиною, як незабутнє минуле вітчизняного цирку.

Не зрозумів Дан, як вони туди увійдуть: йому що, атракціон із клаптів шити? Новий — то новий. Від початку до кінця. Але сперечатися не став. Зрештою в його теперішньому номері єдине нове — подароване Олею вміння кидати без завалів. І тільки. Так ось воно і не пропаде — завжди знадобиться.

Але думав про це якось механічно, за інерцією — належить, то й думається: тепер усі гори — дрібниця, всі висоти підкоряться, тепер тільки працювати, працювати, працювати — до одуріння, до райдужних кіл, де вони там від втоми виникають — в голові чи в очах?

А працювати саме і не хотілося. Хотілося повернутися додому, забитися в дупло, забарикадуватися від усіх. Не бачити, не чути, не думати.

А зможе — не думати?

Дан знав точно: не зможе.

Чому, запитував він, зробивши підлість, людина щосили намагається переконати себе в тому, що вчинила єдино правильно, що не було іншого виходу, що не підлість це зовсім? А що тоді? Єдине бажання здійснити давню мрію, що стала можливою завдяки коханій дівчині. Природно.

Пригадується, був у Дана приятель, не цирковий — з технічної братії. Закохалася в нього до нестями одна стюардеса, на міжнародних лініях вона літала, з усіляких Брюсселів і Парижів не вилазила. Ну валюта там, ганчір’я закордонне — усе при ній. Якось краватку своєму інженерові привезла, наступного разу — сорочечку, тоді — одеколончик для гоління з фірмовим запахом. А він — інтелігентний такий, тактовний, млосний, сволота порядна — почав цим обережненько користуватися. Скаже: ой, як я мрію про справжню “паркеровську” ручку. Бах — через два дні має ручку. Далі — більше: черевики щось зносилися, сорок другим розміром користуюся… І через тиждень красується у замшевих мокасинах. І не кохав же її, анітрохи не кохав. Добре, дівчина вчасно розкусила ного, відставку дала. Рік тому Дан зустрів її на Калінінському: заміж вийшла, дитинку народила, літати покинула, щаслива.

Так він же, інженер цей, не кохав її…

А ти, Данчику, любиш свою чаклунку, рибку свою золоту? Любиш, не можеш без неї — це так! І від цього ти ще більший негідник, ніж твій приятель. З ким, як кажуть, поведешся…

Якого біса ти про нього згадав, при чому тут він? А при тому, що не перевіряв би ти Олине чаклунство, повірив у нього безтямно й обачливо використав. Знав, що вийде все напевно, перепитав навіть: “Точно впевнена?” — і відповідь отримав ту, на яку чекав. Як би ти розчарувався, коли б вона раптом засумнівалася! А відмовку про “експеримент” вигадав для виправдання; ми, мовляв, не горлохвати, ми вчені-атеїсти, які в чудеса не вірять.

Що робитимеш, майстре?

Але ж чудес не буває? Правильно, не буває, все куди простіше: якщо потрапив у смугу везіння, звідусюди пощастило. Того і треба було коли-небудь чекати: руки є, голова на плечах є, тільки віри в себе бракувало. А фортуна — баба з ніг до голови, вона впевнених любить, допомагає їм. Є сенс у прислів’ї: у щасливого і півень несеться.

Гаразд, нехай так, ніякого чаклунства немає, а є ряд збіжностей, які зовсім не суперечать всесильній теорії імовірності. А як же бути з твоїм: “Точно впевнена”. Ні в яку ворожбу не вірив, а все ж запитав — про всяк випадок, наче перед прикметою підстрахувався. Найстійкіші атеїсти стукають по дереву і плюються через плече, щоб не наврочити, побоюються чорних кішок, розбитих дзеркал і розсипаної солі.