Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Погана ти людина, Дан, людиночка, недолюдина, примат безхвостий. Що ти наробив, експериментаторе, як ти їй тепер в очі дивитимешся?

Вона теж добра! Жодних підозрінь, ані тіні сумніву, рівним голосом:

— А я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Упевнена: все буде гаразд.

Вона, бач, упевнена…

А чи не надто рівний був її голос? Навіть холоднуватий, з крижинкою, без фарб. Здогадалася? Ні, навряд. З чого б? Усе на рівні, усе природно, та й Дан не збрехав, сказав про наболіле, давно вимріяне.

Все — так, все — правда, але ж справа не в тому, що сказано, а в тому — навіщо сказано. Мета ніколи не виправдовувала засоби, історія це міцно довела. Та й до чого тобі знадобилася ця безглузда перевірка? Погано було?

Вони того вечора довго лежали, не засвічуючи лампи, не рухаючись, не розмовляючи — приголомшені тишею, що раптово зависла, і все здавалося порожнім і непотрібним, крім темряви і тиші — єдиного, що до краю сповнювало їхній світ.

Стелею пробігло світло від фар далекої машини, потім машина наблизилася, було чутно, як стукає на порожніх обертах розподвал — міняти час, що, водій не знає, чи що? Грюкнули дверцята, хтось сміявся, під дощем пробігаючи короткий відрізок шляху до під’їзду. Усе це відбувалося, як пишуть фантасти, у паралельному просторі, в чужому світі, лише відзвуком життя торкаючись їхніх темряви і тиші.

Дан знав, що кохає цю жінку, яку так і не відкрив, не розуміє, роду-племені якої не відає — чужу, хворобливо близьку. Він сам належав до того — паралельного! — простору, де гарчали машини з розхитаними клапанами, де сміялися не дуже тверезі і такі ясні і прості підпилі нічні гультіпаки, де вже який тиждень лив дощ і де парасолька була тільки парасолькою, а не дахом для двох. Вона повела, потягла його у свій світ, у свій простір, де зрозуміле легко перетворювалося на загадкове, де таємниці завжди лежали під рукою — блискучі і легкі, як жонглерські м’ячики.

“І неможливе можливе…”

Хто це сказав?

Блок це сказав…

Дай знав, що кохає цю жінку, і в цю хвилину — ні, в ці години! — вірив, що ніколи, ні за що не стане перевіряти її чарівну силу. І зовсім не тому, що відмінно вивчив класику і пам’ятав, з чим залишилася сварлива старушенція, яка випробовувала терпіння золотої рибки. При чому тут класика? Дан кохав цю жінку і болісно не хотів, щоб вона була чаклункою.

Чому ж, коли він проводжав її до розлучної тролейбусної зупинки, коли вони йшли бульваром, старанно обминаючи калюжі на гравії, йшли, притулившись одне до одного під чорним японським дахом на двох, чому він розповів їй про ті кілька сторіночок, що чотири місяці тому відніс у репертуарний відділ главку?

Скільки він виношував їх, перш ніж віддрукувати на розхитаній машинці, позиченій у бухгалтерії студії? Рік? Два? А може, він уже уявляв собі їх зміст, коли тільки-тільки клеїв свій перший номер в училищі, коли маленька негарна жінка, знаменита в минулому артистка, його педагог, фанатично закохана в літаючі булави, кільця і м’ячі, казала йому: “У тебе, Дан, прекрасна голова, ти вмієш думати, але — ой якби ти не лінувався!..”

Навіть Тілю він нічого не сказав про ці кілька сторінок.

А Оля слухала його і мовчала, вона вміла слухати, не перериваючи, не задаючи зайвих запитань, просто слухати— то велике вміння, майже втрачене людьми у наш квапливий вік.

Дан розповідав їй про атракціон, про яскраве і темпове видовище, де братимуть участь десять жонглерів, що працюють соло і всі разом — синхронно, з танцями, з акробатикою, про атракціон, де можна показати довгу історію жанру, давним-давно розпочатого бродячими комедіантами і доведеного до досконалості такими асами, як друг Коля. І коні будуть там, і моноцикли, і дріт над манежом, і трапеція під склепінням, тому що кидати всяку всячину можна скрізь, головне — добре кидати.

Дан мріяв прийти в училище, відібрати молодих хлопців і дівчаток, які вміють і люблять “кидати всяку всячину”, попросити ту жінку допомогти йому і їм. А може, — от було б здорово! — і Коля стане працювати з ними, і тоді вони ніколи вже не розлучаться, чудове життя розпочнеться!

Усе написав Дан на тих сторінках, нічого не випустив Як зумів, так і написав. За ці чотири місяці сто разів був у главку, а запитати про долю своєї ідеї соромився, вважав: якщо сподобалася, самі б йому про те повідомили. Мабуть, не сподобалася ідея чи не повірили громадяни начальники, що якийсь середній жонглер з нею впорається. От якби Коля на себе ініціативу взяв — справа інша, Коля — ім’я надійне, гарантія якості. А то ж не його це думка, не Колина, — Дан її виносив, кому, як не йому, втілювати.

Сказав, мало не вигукнув:

— Ти розумієш мене, Олю?

І вона відповіла рівним, напевне, надто рівним голосом— тоді і льодок у ньому Дану привидівся:

— Я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Впевнена: все буде гаразд.

І дідько смикнув його за язик запитати не без надії на певні обставини:

— Точно впевнена?

І почув у відповідь те, що хотів, що страхався почути:

— Точно упевнена!

Наступного ранку проклинав себе, репетирував, як уві сні, однак не сипав, узявся за кільця — відмінно пішли, кидав п’ять кілець у лютому темпі — і без завалів. Наприкінці відважився на особистий рекорд: викинув десять кілець і всі упіймав. Тут не треба плутати два дієслова — “викидати” і “кидати”, це різні у жонглерській справі поняття, хоча і з одним коренем. Кидати — жонглювати постійно, підкидати і