Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

неповнолітньої спадкоємиці, а тільки тяжба закінчилась перемогою Крістіансена. Він задумав було перебратися до Хаммерферста, кудись далі від злих язиків, але цьому противилася дочка. Вона категорично відмовлялась залишити рідне місто. Тут була могила матері, тут фру Улл, Ролф, тут її світ. А той, у який кликав батечко, був би їй не до душі. Інгрід знала й те, що ставши повнолітньою, вона одержить право володіти спадщиною, і тоді батько вже не зможе перешкодити її шлюбові з Ролфом. Це зараз він ще опікується її майном, І, як говорить у Хаммерферсті злі язики, поспішає прибрати до рук якомога більше.

Кепкування над Ролфом на велику радість Інгрід припинилися після того пам'ятного випадку, коли в муніципалітет Хаммерферста прийшов лист з російського міста Архангельська, підписаний начальником Головного управління Північного морського шляху з проханням висловити подяку короткохвильовику Ролфу Уллу за допомогу, яку він падав при рятуванні радянських рибалок, що потрапили в біду в районі острова Едж. Тоді затонув сейнер «Ломоносов» і рибалки висадились на лід. Їх координати у вихорі Магнітних бур вдалося піймати тільки Ролфу, а це вже свідчило про його майстерність.

Мер Хаммерферста був великим патріотом свого міста. Він так урочисто вручав Ролфу Почесну грамоту радянського товариства «ОСВОД», що того почали вважати визначним явищем нарівні з Меридіаном: «З того часу, як у нашому місті — першому місті Європи! — було введено електричне освітлення, з того достопам'ятного моменту, коли у нас була встановлена колона Меридіана, наше місто не знало видатнішої за цю події!»

Після таких високих слів Інгрід почала називати Ролфа Меридіаном. Під цим псевдонімом він був тепер відомий у підпіллі, але серед бійців норвезького Опору, проте, мало хто знав, звідки це прізвисько у хлопця. В центрі Хаммерферста дійсно стоїть колона, на якій золотими буквами написано, що тут знаходиться північна точка велетенської дуги меридіана, проміряного руками геодезистів трьох націй, які працювали над цим з 1816 по 1852 рік. Така ж колона поставлена і на південнім кінці меридіана на Дунаї, поблизу міста Ізмаїла. Граніт не зберіг для нащадків імен учених, що вчинили цей подвиг, проте і на північній і на південній можна прочитати, що «… трудились геометри трьох націй з веління і при всебічному сприянні імператорів Олександра І, Миколи І і Оскара І».

Ролфа арештували в перші дні окупації. Потрапив під санітарну акцію — гестапо чистило Хаммерферст від потенційних ворогів нового порядку. Дорогою в концтабір хлопцеві допомогли втекти. Люди з Мілорга направили його до пастора Орвінга в Хейккі.

Перший час Інгрід не знала, де Ролф, і цим вирішив скористатися Аксель Крістіансен. Він надумав таємно емігрувати до Америки. Не дивлячись на його зв'язки, організувати втечу було непросто, це коштувало грошей. Однак Інгрід, як завжди, змішала карти, відмовилась тікати. І проти волі батька ще більше зблизилась з фру Улл, а через неї з якимись темними особами, що називали себе бійцями Опору. Аксель Крістіансен встиг без відома дочки переправити за океан і те, чим володів сам, і те, що належало Інгрід, а тому від свого наміру не відмовився. Розлучатися з грішми пан Аксель не міг, а тому розлучився з дочкою.

Як тільки він зник, Інгрід і фру Улл залишили Хаммерферст і переїхали в Балстад, що був недалеко від Хейккі, де в пастора водієм працював Ролф. Звідси ближче було і до Глом-фіорда, де жила Марта Ніссен. Так замкнулася лінія партизанського зв'язку між Глом-фіордом і Тромсьє. В Балстаді Інгрід влаштувалася на навчання до фельдшерської школи, а звідти її взяли медсестрою до офіцерської поліклініки. Вона ревно вивчала медицину, хоч для цього у неї майже не лишалося часу. Вся її увага була зосереджена на об'єкті «Вікінг».

«Опель-капітан» мчав гірською дорогою. Ліворуч внизу, між скель, чорніло море, праворуч суцільною стіною нависали гори. День видався ясним. Сліпило сонце. Вітер піднімав з моря холодне вологе повітря і спресовував його в ущелинах, неначе голубий прозорий холодець. Машина то пробивалась крізь пелену вологи, і тоді вікна запотівали зовні, то виривалася вище, в наскрізь пронизану сонцем холодну прозорість, і тоді вікна запотівали з середини. Дорога зміїлась, облягаючи ребра крутої скелястої гори. На асфальті лежав топкий льодок, місцями покритий невисокими сніговими перевагами, що таїло в собі ще більшу небезпеку. Однак Касян, який сидів за кермом, впевнено долав перешкоди, і машина, не збавляючи швидкості, виїхала на перевал. Далі дорога спускалась круто вниз, пірнала в ущелину і попереду проглядала за синьою пеленою, звиваючись крутими, стрільчастими скелями.

«Такою дорогою далеко не втечеш», — подумав обер-лейтенант Шлезінгер і нервово роззирнувся. Ні, їх ніхто не переслідував. «Мабуть, той старий шкарбан Рунге вирішив, що його хтось хоче пошити у дурні, але ж я встиг сказати йому все… Все, що потрібно! Невже не додумається послати в Глом-фіорд солдат? Невже не перекриє виходи з селища? Ідіот! Боже, і цей кретин ледве не став моїм родичем. Яке щастя, що в моїх жилах тече якась краплина англійської крові».

Отто Шлезінгер закипав. Розумів, що злість його викликана не так похибками полковника Рунге, як досадою на самого себе. «Хіба розумні чинять так, як ти? Понадіявся на себе і не дооцінив Енке. Зізнайся хоч тепер, що пиха розпирала тебе і ти вважав свого найлютішого ворога вчорашнім днем, старим, ні до чого не здатним пеньком, сивим мерином, якому давно пора випрягатися з воза. А він обійшов тебе на крутому повороті, як хлопчика, обвів круг пальця. Досадно, чорт забирай».

Обер-лейтенант здригнувся і струсонув головою. Ті, що сиділи попереду, перезирнулися, обмінялися між собою кількома фразами незнайомою мовою, і машина зупинилась. «Тепер уже ніхто не завадить, ніщо не перешкодить їм розправитись зі мною!» — майнуло в голові Шлезінгера. Він отерп від жаху. Та солдати лиш помінялись місцями. За кермо сіла Інгрід, а веснянкуватий і широкоплечий (і як лиш цей телепень біля шлагбаума не помітив, що шинелі у них одягнені на цивільні костюми?) влаштувалися поруч нього на заднім сидінні. «Опель-капітан» рушив за перевал.

— Тобі не страшно, Ін? — спитав. Ролф.

— Ні, — відповіла, не оглядаючись.

— Страшно перші двадцять років, далі буде ще страшніше, — сказав по-російськи широкоплечий, що сидів