Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним?

Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!

— Що ж правило за первісну мету Карнавалу?

— Зніми цю маску, Термінаторе, чи як там тебе, не душися… Отак краще… Якою, питаєш, була первісна мета? Первісною метою був звичайнісінький порятунок… У ті далекі часи, коли автори цього напису були ще підлітками, війська Абсолютного Зла несподівано завдали арміям Благих Сил страхітливі поразки. Загинув імператор Лаверак, останній з могутніх правителів Оста-Йезда, і його столиця була розчавлена велетенськими садхузаґами. Залишки захисників Добра і Порядку втратили зв’язок поміж собою, назавжди залишили морське узбережжя і відступили до гірських долин. Та темна доба дістала назву Partitio, себто Поділ, а поети назвали її Днями Забутої Відваги. Небагато фортець і укріплень витримали облогу монстрів у ту небезпечну добу. Тоді ж стараннями розвідників, які знайшли в Матні давні літописи примх Напередвизначеності, було знайдено особливе місце, де Зумовленість та Спонтанність переплетені і граються між собою у вічну Гру Витиснення. На цьому місці за наказом Стратега Озії Першого побудували Катарактний Театр, і на його сцені втаємничені почали свою гру, відому пересічним мешканцям Опадла як Вистава «Мнемозавр». У цій буцімто Виставі у кожному акті розповідається (під різними сюжетами, з різними фігурантами та персонажами) історія обложеного ворогом Міста, мешканці якого влаштовують перед обличчям погибелі викличний Карнавал — себто Особливу Оборону — і тим накликають на голови ворогів нищівну, таємничу і малодосліджену Силу…

— Але до чого тут, наприклад, Орфей з Еврідікою? — перервав пояснення учень авви Макарія.

— Орфей? Це з матнійського репертуару… Фабула деяких тамтешніх вистав переробляється тут для потреб Особливої Оборони… Я продовжу… Отже, згадувана Сила ні добра, ні зла, але пов’язана з творчими стихіями Передвічного Хаосу. Його ж природа зрозуміла лише Єдиному. Поети називають цю Силу Потоком Хореф. Для Благих Сил Потік недоступний, позаяк він найчистіше, абсолютне втілення Беззаконня, себто старший родич щоденного звичайного зла.

— Сапфіра розповідала мені легенду про мисливця Константа-Хізерта і двоголових орлів, — знов перервав ключаря прочанин. — А я під час мандрів балакав із небрехливими людьми, яких рятувало від неминучої загибелі метафізичне явище, дуже подібне на те, що ви означуєте як Потік Хореф… І що ж, допомагає воно вам супроти чудовиськ?

— З якої ти явності, чужинче?

— З тої, яку ви називаєте Опорною.

Шун’ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена.

— Так ти з Матні, чоловіче… — проговорив він протяжно, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. — Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях.

— Яка ж друга?

— Вічна Візантія.

Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста. Він струсонув головою й побачив перед собою вже не Гімнософіста, а вдову Северина Канюки.

— Панотче, — сказала жінка, — розбудила вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу вас. Ми бачимо, що ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи… Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать… Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір’ю і Христом-Богом замовить за вас добре слово…

11

Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.

— Дитині вже легше, — повідомив він, посміхаючись.

— Хіба їй було зле?

— Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевешена панно, — похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.

— Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою.

— Ви несправедливі…

— А ви нерозбірливі.

— Гелено, ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?

— Вона не дітисько, — з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.

«За кого себе має ця зманіжена полька?» — подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.

— Не чіпайте! — раптом підвелася Гонська.

— Чому?

— Це для хворого… дітиська.

— Он як…

Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.

— Не дозволю кожному бидлу себе принижувати! — прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.

— Гей, осавули! — крикнув Приблуда.

Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п’яними очима.

— Хто з хлопців знається на трунках? Скоріше думай!

— Ге… — вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: — А той старий цап казав, що вміє лікувати.

— Тягни його сюди! — наказав Приблуда.

За хвилину Кінський Каштан уже обмацував непритомну Гелену. Він прицмокував і закочував очі, бурмотів довжелезні латинські речення і кахикав, усім своїм виглядом демонструючи складність ситуації. Його