Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Михайло прочитав зворотну адресу. Підпис — Корнелюк Ганна Олексіївна. Не зміг пригадати такої серед своїх знайомих.

— Це вона?

— Хто — вона? — здивовано подивився на Ольгу.

— Тільки не треба з мене дурну робити. Усе село гуде, що Оксана на тебе чекала чесно два роки, а ти її лісом побоку пустив — знайшов собі іншу…

— Нікого я не знайшов. — З важкою нехіттю відповів Михайло. — А Оксані я ще рік тому написав, щоб заміж виходила…

— За кого ж вона виходитиме, якщо на тебе сподівалася. Може, їй більше нікого й не треба… А ти що, розлюбив її?

— Можна й так сказати. — Михайло відвів погляд.

— Недобре це. — Ольга осудливо похитала головою. — А лист тоді від кого, якщо не від коханої?

Михайло здвигнув плечем. Розірвав конверт. Пробіг очима по чорнильних рядках.

— Це мати… одного хлопця, ми з ним разом у госпіталі лежали… У нього якісь проблеми з пільгами… Немає документів, які вказували б, що він отримав поранення в Афганістані… Вона просить, аби я посвідчив за нього…

― Ти лежав у госпіталі?! Що ти мелеш?! — Ольга підвищила голос. — Ти мене все одно не проведеш…

Михайло мовчки віддав їй листа. Братова вхопила його і жмакаючи від нетерпіння, взялася читати. Процес читання викликав у неї масу суперечливих почуттів, що поперемінно відбивалися на її обличчі, спалахуючи й тьмяніючи, подібно до лампочки, що безперестанку блимає. Відірвавшись від аркуша, подивилася на Михайла дещо ошелешено, як на когось чужого, з подивом, що містив у собі відтінок остраху.

— Вона пише, що ти з її сином… Як це там… — заглянула в лист, — підірвалися на одній міні…

— Так і є.

— Боже, страх який! А чого ж ти не написав нам?! Тепер нічого не розказуєш…

— А воно вам треба?

Михайло потягнувся за яблуком.

― Ну а як же ж! Ми — твоя рідня!.. — Ольга нервово відібрала яблуко. — Ти можеш хоч колись побути серйозним?! Як це сталося?

Він подивився на яблуко в її руці й здвигнув міцним раменом.

— Машина підірвалася… Я був за кермом, а він — у кузові, разом із усіма… Йому відірвало ноги й перебило хребет…

Михайло замовк. Ще раз зітнув плечем. Узявши зі столу інше яблуко, вийшов.

— А тебе теж зачепило? — Метнулася за ним Ольга. — Тебе куди поранило?

Служив Михайло на пекарні (начальник, капітан Флоров називав її хлібзаводом) водієм водовозки. Ситне й тепле місце. Та й робота не пильна — не те, що по горах під кулями стрибати. Хоча на пекарні заправляли узбеки, і в тутешній ієрархії Михайло, можливо, займав останнє місце, проте виживати тут було значно легше, ніж у полку в ротах із їх вавилонським стовпотворінням націй, де всі ворогували проти всіх, — часом і йому перепадали крихти від усієї цієї лафи. Головним предметом обміну та продажу були дріжджі — звісно, що пирогів солдати не пекли, а от брагу настоювали.

Усе, що пов’язане з кайфом, дорого коштує. У якусь мить Михайло навіть відчув себе важливою персоною: ще б пак ― увесь полк (та його частина, якій не вдалося налагодити контакт з узбеками) у земляки та друзі набивається. Погорів він по-дурному: узбеки загнали комусь цілий ящик дріжджів, капітан Флоров виявив пропажу, а Михайло в той час попався зі ста грамами, ну й, як водиться, списали на нього не тільки цей ящик, а й усю нестачу, що нагромадилася на цю пору. Розстрілювати не стали, хоча Флоров грозився віддати до дисбату, проте з миром перевели до автороти. Тут він потинявся зо два тижні, допомагаючи механікам в автопарку із дрібними ремонтами та виконуючи різні доручення на кшталт «куди пошлють». За кермом тієї вантажівки опинився цілком випадково. Тільки тому, що кудись запропастився водій «газона», якого відправляли на аеродром за поповненням, а він, Михайло, потрапив на очі прапорщику (прізвище вилетіло з голови). Це мав бути перший його виїзд за територію полку, треба було приготуватися до нього як слід.

— Дозвольте, я зганяю до зброярні по автомат, — звернувся до прапорщика.

— Та на хрена він тобі здався, — недбало відповів той; ще й на кпини взяв: — От, бля, позвикали!.. Ніхто вже посрати без автомата не сяде…

Михайло тільки розчаровано зітхнув.

«Отак і просремо цю війну з такими довбаними командирами», — подумав, залазячи до кабіни.

І все-таки, хоч і беззбройний, він почувався, як на справжньому бойовому завданні: попереду йшов БТР супроводу, в кузові сиділо кілька бійців з автоматами… Михайло міцно тримав кермо, переживаючи п’янке душевне піднесення перед уявним лицем можливої небезпеки. Не втримався, запитав у прапорщика, котрий сидів поряд у кабіні:

— Можуть обстріляти?

— Тут?! Та хто сюди сунеться?! — Михайлові видалося, що прапорщик подивився на нього зі зневагою. — Хіба свої, як добре обкуряться… Загребись — засмійся! Понабирають, бля, всяких недороблених, а ти тут мондохайся з ними…

Михайло більше не заговорював. Дорога була короткою, на око — кілометрів п’ять-сім (спідометр у машині не працював) і чекати довго не довелося. Перекурили, молодняк повантажився, та й поїхали назад.

― Голу бабу бачив? — запитав прапорщик.

Михайло глипнув на нього здивовано.

― Бачив.

― Так ось, загребись — не пенькни! За кермом на голих бабів не відволікаєшся, навіть якби вони тобі під колеса кидалися. Дивишся на дорогу, а дорога виведе… Тільки до узбіччя не тулися, кермуй по центру. Зрозумів?

— Так точно.

Прапорщик щось мугикав собі під ніс. Його ніби підмінили, з похмурого й невдоволеного зробився бадьорим та привітним ― таке враження, що встиг у вертолітників спирту чикнути.

— Дріжджів зможеш дістати? — перейшов від абстрактних до ділових питань.

— Зможу, — твердо відповів Михайло і подумав, що й в автороті служба поволі починає налагоджуватися.

— Загребись.

Прапорщик ще не стулив рота,