Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Це були нільські крячки, або чеграва, вид sterna nilotca. Вони водяться тільки в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі цяточки навколо очей, спинка, крильця і хвіст сіруваті, черевце і горло білі, лапки червоні. Ми ще піймали кілька дюжин нільських качок. Нільські крячки — надзвичайно смачний птах. Шия в них і верхня частина голови біла з чорними цятками.

«Наутілус» йшов середнім ходом. Він, так би мовити, прогулювався! Я помітив, що в міру наближення до Суеца вода в Червоному морі ставала менш солоною.

Близько п’ятої вечора ми угледіли на півночі мис Рас-Мухаммед. Мис цей утворює край Кам’янистої Аравії, що лежить між затокою Суеца і затокою Акаби.

«Наутілус» через протоку Губаль ввійшов у Суецьку затоку. Я добре бачив високу вершину мису Рас-Мухаммед, що панує над двома затоками. То була гора Ореб, біблійний Синай, на вершині якого Мойсей зустрівся віч-на-віч із Богом.

О шостій годині «Наутілус», то занурюючись, то спливаючи на поверхню, пройшов коло міста Тор, що лежить у глибині бухти, води якої, як уже спостерігав капітан Немо, мали червонуватий відтінок. Настала ніч. Глибока тиша порушувалася лише лементом пелікана або якогось іншого нічного птаха, шумом прибою, що розбивався об прибережні скелі, або віддаленими гудками пароплавів, котрі тривожили води затоки невгамовним ляскотом лопатей свого гвинта.

Від восьмої до дев’ятої години «Наутілус» йшов у кількох метрах під водою. За моїми розрахунками, ми знаходилися неподалік Суецького перешийка. Крізь вікна салону я бачив підґрунтя прибережних скель, яскраво освітлених нашим прожектором. Мені здавалося, що протока поступово звужується.

О чверть на десяту судію спливло на поверхню. Я поспішив на палубу. Я згоряв від нетерпіння ввійти скоріше в тунель капітана Немо. Мені не сиділося на місці, і я жадібно вдихав свіже нічне повітря.

Незабаром на відстані милі від нас блиснув вогник, ослаблений нічним туманом.

— Плавучий маяк, — сказав хтось за мною. Обернувшись, я побачив капітана.

— Суецький плавучий маяк, — продовжував він. — Ми незабаром підійдемо до входу в тунель.

— Мабуть, не так просто ввійти до нього? — запитав я.

— Авжеж, пане. Тому я поставив собі за правило знаходитися в рубці штурмана й особисто керувати судном. А тепер, пане Аронаксе, чи не бажаєте спуститися вниз. «Наутілус» зануриться під воду і спливе на поверхню лише після того, як ми проминемо Аравійський тунель.

Я пішов за капітаном Немо. Віконниці засунулися, резервуари наповнилися водою, і судно пірнуло на десять метрів від рівня моря. Я хотів було ввійти у свою каюту, але капітан зупинив мене.

— Пане професоре, — сказав він, — чи не хочете побути зі мною в штурвальній рубці?

— Я не смів вас попрохати про це, — відповів я.

— Тож ходімо! Ви побачите звідти усе, що можна побачити під час підводного і разом з тим підземного плавання.

Капітан Немо підвів мене до середнього трапа. Піднявшись на кілька сходинок, він відчинив бічні двері, і ми виявилися у верхньому коридорі, у кінці якого містилася рубка, що знаходилася, як було сказано, на носі судна.

Рубка на «Наутілусі» становила квадрат, сторони якого дорівнювали шести футам, і трохи нагадувала рубки на пароплавах, що ходили по Міссісіпі і Гудзону. Посередині містився штурвал, з’єднаний з кермом штуртросами[52], що проходили до самої корми судна. Чотири ілюмінатори з черепицеподібними стеклами дозволяли кермовому спостерігати у всіх напрямках.

У рубці були темно; але незабаром очі освоїлися з темрявою, і я розрізнив постать штурмана, що тримав обидві руки на штурвалі.

Море яскраво освітлювалося прожектором, який був за рубкою, в іншому кінці палуби.

— Ну, а тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо вхід до тунелю.

Електричні проводи з’єднували рубку з машинним відділенням, і капітан міг одночасно керувати напрямком і швидкістю ходу «Наутілуса». Він натиснув металеву кнопку, і в ту ж хвилину гвинт зменшив кількість обертів.

Я мовчки дивився на стрімку гранітну стіну — непохитне підніжжя піщаного берегового масиву. Ми йшли протягом години уздовж цієї стіни, що тяглася кілька метрів. Капітан Немо не зводив очей з компаса, що висів на двох концентричних кругах. За знаком капітана кермовий повертав штурвал, щохвилини змінюючи напрямок судна.

Я влаштувався біля ілюмінатора бакборту і милувався чудовим нагромадженням коралів, зоофітів, водоростей і ракоподібних, що простягали свої величезні клешні з усіх розпадин у скелях.

Чверть на одинадцяту капітан Немо став біля керма. Широка галерея, темна і глибока, зяяла перед нами. «Наутілус» сміливо ввійшов під її похмурі склепіння. Незвичний шум почувся по той бік борту. То вирували води Червоного моря, що мчали схилом тунелю в Середземне море. Судно, захоплене потоком, мчало як стріла, незважаючи на всі зусилля суднової машини загальмувати швидкість ходу, падаючи гвинту зворотних обертів.

Вогненні полиски, борозни, зигзаги — світлові ефекти електричного прожектора — покреслили стіни вузького проходу, уздовж якого ми летіли зі скаженою швидкістю. Серце ледве не вискакувало з грудей, і я мимоволі приклав туди руку.

О десятій годині і тридцять п’ять хвилин капітан Немо передав штурвал керманичу і, звертаючись до мене, сказав: