Наталія Очкур - Містичний вальс

— А це? — важко було не тільки говорити, а ще й ворушитися, тому вона просто вказала очима на торбинку, і юнак знову зрозумів її вірно.

— Була у вас в руках. Потім випала, як ви зомліли. Дивно якось…

— Що?

— Така вишукана пані, а торба, як у вівчаря… ой, даруйте, Бога ради! — хлопчина зніяковів. — Це, звичайно, не моя справа! Я взагалі-то…

— Все добре. Куди йде цей трамвай?

Юнак якось дивно всміхнувся — тільки зараз Лана помітила, що в салоні, крім них, нікого більш не було.

— В депо.

— З моїм щастям, — Світлана зітхнула, підняла торбинку, яка виявилась несподівано пузатою, немов напханою доверху чимось цупким, і розв’язала шворки. В торбинці, поверх її фольклорного одягу, лежали мобільний телефон, паспорт і гаманець. Як же це сталося? Вона точно пам’ятала, що на судилищі нічого в руках не тримала, та й у Чорний ліс ходила без торби. Ліс, поле… пригадавши ще дещо, Лана повільно підняла праву руку, і сріблясте сяйво персня, якого ніколи не було у неї в цьому житті, який вона ні за що не надягла б на палець за оцю його фривольність, різонуло їй очі, мов блиск меча.

— Прикольна каблучка, правда ж? — озвався юнак із багатозначним усміхом. — Я її одразу припас. Просто так носите, чи… це ваша улюблена поза?

Світлана закашлялась, тамуючи сміх.

— Синку, — нарешті озвалась вона, — я тут десь слоїка маю, то накапай мені туди молока.

Хлопчик спалахнув.

— Якого молока?

— Того, що в тебе на губах не обсохло.

Поставивши таким чином юнака на місце, Лана зав’язала торбинку, важко підвелася і визирнула у вікно. Додому, треба додому, до Києва, туди, де чари важкого сну, забуття, марення, у якому вона невідомо де блукала дві години, розвіються і вона поверне собі спокій. Вона не хотіла зараз думати про перстень, про одяг у торбинці, про те, що її валіза з речами десь лежить собі в теплій квартирі, в тій, де мешкає жінка, так схожа на королеву з її сну та маленьке зеленооке хлопченя, якого вона мала нагоду побачити дорослим, сама при цьому не постарішавши. Ні, із затятим відчаєм сказала собі Лана, вона не поїде за речами, хай їм грець, нічого з ними не станеться, може, Ія якось… це ж треба, ледь не додала подумки «королева» — перешле їх до столиці, а ні, то біс із ними, із тими блюзками та спідницями, але не здатна вона зараз бачити ті співчутливі бурштинові очі, і відповідати на питання, на які Ія і сама прекрасно знає відповідь. Ія… руда відьма із золотими очима, яка уві сні чомусь була суперницею, а в житті — товаришкою. І той її загадковий брат… Олексій… Олекса… Олесь. Він це чи ні? Лана зітхнула. А як і він, то що? Де його шукати? Що сказати по відшукуванню? Та ні, це не може бути він, то все мара, облуда, сумне видиво, яке ніколи не обросте плоттю реальності, міраж, де знайомі їй люди вбралися в князівські шати, і набули невластивих їм рис, або… вона таки з’їхала з глузду. Ось вона, дійсність — Львів, старенький трамвай, що стогне-стукотить колесами…

Лана ще раз глянула у вікно… здається, трійка, вони десь на вулиці Сахарова… та юнак, що дивиться на неї зніяковіло та стривожено. Ось це — правда, а решта — лише плід її хворої уяви. Головне — у неї є паспорт і гроші, отже зараз вийти, пересісти на одиничку, на вокзал — і додому. Байдуже, що контракт так і не підписаний, байдуже, що попереду самотні різдвяні канікули, байдуже, що таємничий пан Олексій Яницький — ще один Олекса чи той самий? — так і не відшукався, принаймні, кинувши погляд на дисплей мобільного, зауважила собі Лана, судомно ковтаючи кислуватий присмак у роті, доки вона була в Рутенії, ніхто їй не телефонував. Воно й не диво — пройшло усього дві години, хто ж стурбується?

І вона… Їй немає ніякого сенсу лишатися тут. Їй нема про кого піклуватися, ніхто не потребує її допомоги, навіть вилікувати когось вже неможливо, з усмішкою подумала вона, бо ліків не залишилось. О, так, а ще їй слід добряче подумати над тим, що вона скаже пану Стояну про зразки нового антибіотика і про те, куди вони поділися, бо щось підказує їй, що розповідь про те, як у потойбічній країні Рутенії вона вилікувала хворого на крупозну пневмонію короля за допомогою нових ліків, навряд чи буде зарахована як ще один випадок вдалого їх випробування.

І раптом, коли Світлана вже стояла на сходах, чекаючи, доки вагончик дотягнеться до зупинки, їй сяйнула думка — а жебрак же! Отой старий, що вона його поселила в «Замку Лева»! Треба його провідати! Обов’язково, перед тим, як виїхати зі Львова! Чому це для неї так обов’язково, Лана навіть не замислювалась, просто вирішила скористатись вдалим збігом обставин і пройтись трохи до готелю. Вона вже вискочила із трамвая і, кульгаючи через зламаний каблук, пройшла кілька кроків у напрямку до парку імені Богдана Хмельницького, коли за спиною почулось важке дихання, а потім юнак із вагончика засапано проказав:

— Ой, яка ж ви моторна, пані, і це на зламаному підборі. Тут тільки помирали, а я схаменутись не встиг, як схопились і побігли. Я проведу вас, гаразд? Не годиться такій файній жінці самій ходити містом, коли темно.

— Тут зі мною нічого не трапиться, — Лана зупинилась, вирішивши зачекати хлопця. Він наблизився, усміхнувся.

— Сподіваюсь на те. Та я все ж пройдуся з вами — про всяк випадок. Бо випадки бувають різні. А куди ви зібралися, якщо не секрет? Що це вам, у парк на ніч припекло?