Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

маніяк? Доктор Моріс каже, що три вбивства, вельми схожі за способом свого виконання, дають підстави зробити такий висновок. Тим більше, що їх скоєно в одній географічній зоні (в даному випадку, в місті Канн) і…

— Отже, йдеться про масового вбивцю…

Доктор Моріс уриває його й остерігає проти застосування хибних термінів. Масові вбивці — це терористи або зелені підлітки, які забігають до школи або кав’ярні й стріляють у все, що рухається, після чого або гинуть від поліційної кулі, або встигають застрелитися. Вони віддають перевагу вогнестрільній зброї або гранатам, спроможним завдати якнайбільшої шкоди за найкоротший час — за дві або три хвилини, не більше. Ці особи не переймаються наслідками своїх діянь — фінал їм наперед відомий.

Масового вбивцю колективна підсвідомість сприймає легше, оскільки його вважають психічно неврівноваженим, а тому значно легше провести лінію поділу між «нами» й «ним». Проте серійний убивця становить значно складнішу проблему — він наділений інстинктом руйнування, який носить у собі кожна людина.

Він робить паузу.

— Ви читали книжку Роберта Льюїса Стівенсона «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда»?

Савуа відповідає, що в нього немає часу на читання, бо він надто завантажений роботою. Моріс дивиться на нього крижаним поглядом.

— А я, на вашу думку, не маю чого робити?

— Я мав на увазі зовсім інше. Послухайте-но, пане Моріс, я до вас приїхав у надто нагальній справі. Я не маю бажання дискутувати з вами ані про технології, ані про літературу. Я хочу знати, які висновки ви зробили з тих матеріалів, що їх ми вам надали.

— Ви мені пробачте, але без літератури ми тут не обійдемося. У «Дивній історії доктора Джекіла і містера Хайда» розповідається про цілком нормального чоловіка, доктора Джекіла, якого в певні хвилини опановує невтримне бажання вбивати, й він тоді перетворюється на зовсім іншу істоту, на містера Хайда. Усім нам притаманні такі інстинкти, пане інспектор. Коли на сцені подій з’являється серійний убивця, він загрожує не тільки нашій безпеці; він загрожує також нашому психічному здоров’ю. Бо кожна людина з тих, які живуть на цій землі, носить у собі могутню руйнівну силу, й нерідко її опановує невтримне бажання, яке, либонь, найбільше пригнічується суспільством, — забрати чиєсь життя.

Причини можуть бути різні: переконаність у тому, що в такий спосіб ти поліпшуєш світ, помста за якусь давно забуту дитячу кривду, довго пригнічувана в собі ненависть до суспільства тощо. Але свідомо чи несвідомо кожен із нас про це думав, хай навіть колись дуже давно, ще в дитинстві.

Він знову замовкає, роблячи значущу паузу.

— Я думаю, що й ви, незалежно від тієї посади, яку обіймаєте в суспільстві, вже знайомі з цим почуттям. І ви вже мучили якогось кота або кидали у вогонь комах, що не вчинили вам ніякого зла.

Тепер настала черга Савуа скинути на співрозмовника крижаним поглядом і не сказати нічого. Моріс, проте, витлумачує його мовчанку як знак згоди й розвиває свої думки далі:

— Але не сподівайтеся зустріти людину з ознаками видимого божевілля, зі скуйовдженим волоссям і виразом лютої ненависті на обличчі. Якби ви читали трохи більше — але тепер я знаю, що ви людина вкрай заклопотана, — то я запропонував би вам прочитати книжку Ганни Арендт «Ейхман у Єрусалимі». Там вона намагається проаналізувати поведінку одного з найбільших серійних убивць в історії людства. Безперечно, він потребував помічників у виконанні тієї грандіозної місії, яку йому доручили: очистити людську расу. Стривайте хвилинку.

Він підходить до свого комп’ютера й натискає на кілька клавіш. Він знає, що чоловікові, який сидить перед ним, потрібні лише результати, але ані результатів, ані точних висновків він поки що дати йому не може. Тож він хоче просвітити його, підготувати до тих труднощів, які чекають на нього попереду.

— Ось воно. Арендт детально описує суд над Адольфом Ейхманом, відповідальним за винищення шістьох мільйонів євреїв у нацистській Німеччині. На сторінці двадцять п’ятій своєї книжки вона пише, що з півдесятка психіатрів, яким було доручено обстежити його, дійшли висновку про те, що він людина цілком нормальна. Його психологічний портрет, його взаємини з дружиною, дітьми, батьком і матір’ю повністю відповідали стереотипам соціальної поведінки, якої ми чекаємо від кожного респектабельного члена суспільства. Ганна Арендт пише далі:

«Проблема з Ейхманом полягає в тому, що він здавався цілком нормальним людським створінням і нічим не відрізнявся від інших людей, що в ньому не було помічено найменших ознак схильності до збочень або садизму. Він і справді був абсолютно нормальною людиною… З погляду наших суспільних установлень, його нормальність жахає не менше, аніж злочини, які він учинив».

Тепер можна переходити й до суті.

— Результати розтинів показують, що вбивця не намагався зґвалтувати свої жертви…

— Докторе Моріс, я повинен розв’язати надзвичайно складну проблему й розв’язати її якомога швидше. Мені потрібна впевненість у тому, що ми маємо справу з серійним убивцею. Цілком очевидно, що ніхто не може зґвалтувати чоловіка на званому обіді або дівчину на пляжній лаві. Співрозмовник пускає його слова повз вуха й провадить:

— …що властиво для багатьох серійних убивць. Декотрі з них керуються міркуваннями, що їх умовно можна назвати «гуманними». Скажімо, медсестри, що допомагають померти пацієнтам, які перебувають на останній стадії життя, а іноді ми знаходимо трупи жебраків, убитих невідомо ким і невідомо як, а буває навіть, що працівники служб соціальної допомоги, відчуваючи жаль до старих і калічних пенсіонерів, приходять до висновку, що в іншому житті їм буде набагато краще — такий випадок нещодавно стався в Каліфорнії. Існують також охочі поліпшити в такий спосіб суспільство — їхніми жертвами стають переважно