Світлана Талан - Спокута

– Розумієш, Ромко, не схожа вона на сільську жінку, – сказав Івасик.

– Чому? У селі немало красунь, навіть більше, ніж у місті, – сказав Роман, згадавши Катрю.

– Сказала мені, що жила в інтернаті. Чому? В якому?

– То поїдь ще раз, поговори з нею, – порадив Роман. – Усе з’ясуй на місці.

– Вона сказала, що втратила пам’ять.

– Тоді спитай у її родичів.

– Минуло два тижні, а я все думаю про неї, – зізнався Івасик.

– Не схоже на тебе, – посміхнувся Роман. – Зазвичай ти на ранок забуваєш ім’я своєї нічної коханки.

– Я хочу їй допомогти! – надто голосно і чи то нервово, чи то радісно скрикнув Івасик.

– То допоможи.

– Ще кави будеш? – спитав Івасик.

Роман помітив блиск в очах Івасика. Було зрозуміло, що він думками вже десь далеко, тому Роман подякував за приємний вечір і пішов. Івасик навіть не помітив, як за Романом зачинилися двері.

Кілька днів Івасик усе ще був у роздумах. Він не знав, як сказати Марті про те, що хоче допомогти їй позбутися жахливих шрамів на обличчі. Та чи прийме вона його допомогу? Він майже нічого про неї не знав, тому вирішив спочатку дізнатися більше про минуле незнайомки. Не довго думаючи, він поїхав на хутір і дочекався, поки Марта вийде з дому. Жінка, помітивши знайоме авто, на мить завмерла на місці, потім швидко пішла в бік села. Івасик наздогнав її, привітався. Він помітив, як Марта звичним рухом прикрила волоссям праву частину обличчя.

– Марто, куди ти поспішаєш? – спитав він.

– До крамниці. Тітка послала дещо купити, а на нашому хуторі магазину нема, – пояснила жінка, не зупинившись.

– Можна, я піду з тобою?

– Навіщо тобі йти пішки? У тебе ж є автівка.

– Тоді я готовий тебе підвезти.

– Дякую. Не треба.

Івасикові нічого не залишалося, як кілька кілометрів йти пішки, але була добра нагода поговорити сам на сам із Мартою.

– Розкажи про себе, – попросив він.

– Я була б рада, якби хтось мені розповів про мене, – сумно посміхнулась жінка. – Моє минуле таке ж темне, як нічне небо пізньої осені: не видно нічого, навіть миготіння самотньої зірочки. Знаю лише те, що розповіла тітка.

– Тобто ти взагалі нічого не пам’ятаєш?

– Нічогісінько. Але є в цьому якась перевага перед тими, хто знає своє минуле, – задумливо сказала жінка. – Це як нове народження, коли ти не знаєш своїх гріхів і помилок, які колись накоїв, тож є добра нагода почати життя з чистого аркуша.

Івасик помовчав. Він спробував уявити, як би він почувався, не пам’ятаючи, що пережив. Бували моменти, коли йому хотілося викреслити з пам’яті всі ті жахіття, яких зазнав у Афгані. Потім болючі спогади відступали, поступаючись місцем новим подіям у житті, коли така думка здавалася повною дурнею. Як можна забути тих хлопців, з якими ділився останньою цигаркою? Забути Ромку? Чи тих побратимів, чиї відрізані голови вони знайшли на скелі? Забути – значить зрадити, жити – для того, щоби пам’ятати їх.

– Тобі сняться сни? – спитав він згодом.

– Іноді.

– У них немає нічого з твого минулого?

– Я не можу цього знати. Як відрізнити сон від минулого? Не підкажеш як? – дещо нервово спитала жінка.

– Тобі тітка розповіла, що забрала тебе з інтернату. З якого? – спитав Івасик згодом.

– У неї спитай, якщо так цікаво, – відповіла Марта.

Вона не хотіла вдаватися в подробиці, бо тітка сказала, що вона жила в психоневрологічному інтернаті, з чого було неважко здогадатися, що вона була психічно хвора.

– Ти бачила свої документи?

– Ні, – сказала Марта. – Зараз по господарству та на городі багато справ, та й документи готують не за один місяць, тож, коли настане зима, тітка забере поновлений мій паспорт і всі належні документи.

– У тебе взагалі… Я хотів спитати, чи спливають бодай якісь думки з минулого?

– Мене лякає вогонь, – зізналася Марта. – Напевно, я злякалася пожежі. На пам’ять часто спливають українські народні приказки та прислів’я, їх сила-силенна, ніби я їх вивчала чи збирала. Гадаю, що я любила народну творчість і багато читала. Іноді перед очима постає дитина, хлопчик. Я не знаю, хто він, але тітка сказала, що в мене не було дітей. Можливо, я була прив’язана до якоїсь дитини. Більше нічого. Ой, ні! Не знаю, чи я бачила насправді, чи то плід моєї уяви, але мені здається, що я пам’ятаю невеличку річку і на березі вербу. Може, біля інтернату є річка? Коли тітка поїде за документами, попрошусь поїхати з нею разом. Мені здається, коли я буду там, де жила, то зможу щось пригадати.

Марта помовчала і сказала:

– У моїй розповіді про минуле життя одні лише «здається», «гадаю», «можливо» – і суцільна темінь.

– Колись усе стане на свої місця, повір!

– Хотілося б! – сказала Марта й тяжко зітхнула.

Івасик сходив із Мартою до магазину і повернувся з нею на хутір. Він не наважився сказати, що хоче їй допомогти, бо хотів ще раз ось так пройтися з