Світлана Талан - Спокута

пекло, але Івасик дізнався про це лише нещодавно. Він не був на похоронах, але вирішив поїхати підтримати родину померлого на сороковини. Івасик зателефонував Романові й запропонував поїхати на поминки разом із ним.

– Вибач, друже, але я не поїду, – сказав Роман.

– Чому?

– По-перше, я не був із ним знайомий, по-друге, нещодавно провів доньку за кордон і зараз мені потрібно звикнути знову жити самому, – пояснив Роман.

– Як знаєш, – сказав Івасик і, не попрощавшись, відімкнув мобільник.

Івасик сів в автівку, включив навігатор і вже за мить мчав трасою. Він проїхав міст, з якого зірвалася вниз Катерина, згодом повернув праворуч і поїхав у бік хутора по ґрунтівці. Чоловік захотів пити і пошукав пляшку з водою.

– Дідько! – Івасик вилаявся.

Він забув воду вдома, але на його щастя навпроти першої хати хутора помітив колодязь.

– Воно й на краще, – подумав Івасик. – Уже давно не куштував колодязної води.

Він пригальмував машину й помітив біля паркану на лавці вродливу жінку. Вона сиділа з лозиною в руці і, напевно, випасала курей, які попід парканом щипали зелень. Івасик підійшов до колодязя і побачив, що на барабані немає цеберки. Він зазирнув усередину колодязя і розчаровано зітхнув – у ньому не було води. Він попрямував до жінки, яка була повернута до нього боком, привітався.

– І вам доброго дня! – привітно відповіла вона, не повертаючи голову.

Івасик про себе відмітив красу жінки, її стрункий стан, високі красиві груди, чорне блискуче волосся і гарні риси обличчя. Навіть дешевенький халатик та потерті домашні капці не могли приховати її привабливість, хоча жінці вже було приблизно років сорок. – Там немає води.

– А у вас є?

– Звичайно!

– Винесете напитися?

– Зараз!

Жінка підвелася і хутко зникла за хвірткою. Івасик подумав, що йому хочеться поспілкуватися з жінкою, чути її голос, бачити прекрасні очі.

– Це ж треба! – посміхнувся він сам собі. – Жінки самі чіпляються – ти їх не хочеш бачити, а тут така красуня на хуторі! Щось притягає до неї невидимою силою.

Жінка принесла воду у великому емальованому кухлі, подала йому, низько опустивши голову. Він подякував, попив і спитав:

– Ти боїшся мене?

– Я? Ні.

– То чому не дивишся прямо?

– Щоб ти не злякався, – відповіла жінка й підвела голову.

Лише зараз Івасик побачив її спотворену праву частину обличчя. Жінка дивилася йому прямо в очі, сміливо, навіть з викликом. У неї були гарні очі з чорними, не фарбованими довгими віями, світлі, ясні, добрі й сумні.

– Як тебе звати?

– Марта.

– Мене Іваном. Звідки ти тут?

– Живу в родичів. Я з інтернату.

– Розкажи мені про себе, – попросив чоловік, не в змозі відірвати від неї очей.

– Нема чого розповідати, бо була пожежа, я обгоріла і втратила пам’ять. Для мене минуле як темна ніч: скільки не вдивляйся, нічого не видно, суцільна темінь.

– Ти дуже вродлива.

Жінка сумно посміхнулася.

– Увечері я буду повертатися цією дорогою. Вийдеш на вулицю, поспілкуємося.

– Нам нема про що говорити, – сказала жінка. – Увечері багато роботи по господарству. Бувай!

Коли надвечір Івасик повертався, то жінки біля двору не було. Він пригальмував, щоб добре роздивитися, чи бува не видно де Марти, але ніде її не помітив і натиснув педаль газу.

Минали дні, а жінка не йшла із пам’яті Івасика. Він не був одружений, хоча одного разу мав такий намір. Він дуже кохав одну таку ж чорняву дівчину з гарними очима, але вона вийшла заміж, не дочекавшись його повернення з Афганістану. Повернувшись додому, він поховав своє кохання раз і назавжди, як поховала його колишня дівчина довіру до всіх жінок. Зустріч із Мартою ніби вивернула всі його нутрощі й те хвилююче, давно забуте почуття вирвалося назовні. Івасик щосили намагався запхати його назад, поховати, як колись давно це зробив, але згадка про Марту змушувала шаленіти серце і його обдавало жаром.

– Маячня! – говорив він собі. – Якась обпечена сільська жінка… Навколо стільки вродливих і доступних жінок – обирай, не лінуйсь!

Але не хотілося. Він хотів знову її бачити, хоча припускав, що це може бути новий біль і ще одне розчарування. А йому хотілося спокою. Івасик зателефонував Роману й запросив на посиденьки.

– Я не п’ю, – одразу попередив Роман. – Можу завітати на каву.

– Гаразд. Питиму я, а тобі заварю каву, – погодився Івасик.

Івасик пив коньяк, а Роман – каву. Вони поговорили про щось незначне і Роман не підганяв друга, знав, що просто так, для пустих балачок Івасик його не запрошує, тож чекав, поки той сам не перейде до справи.

– Пам’ятаєш, Ромко, я їздив на поминки побратима? – спитав Івасик, поклавши до рота цукерку.

– Так.

– Тоді я їхав автівкою… – Івасик ледь не бовкнув про той міст, де розбилася Катерина, але вчасно зупинився. – Поїхав через хутір, захотів пити.

Івасик розповів, як зустрів Марту, а потім побачив її спотворене